Американські дослідники розпитали російських чиновників та багатіїв про їх ставлення до світу, війни та Америки. Результати були промовисті.


У 1941му мій дід Тимофій, комуніст з донбаського села, не став чекати підходу німців, і записався служити на бронепоїзд. Можливо, знаючи про події 30-х і роль у них сільських активістів, у нього були і інші резони швидко покинути рідні краї. Його дружина пішла на санітарний поїзд.

Під час війни одного разу так випало, що їхні поїзди зупинились на одній станції, і можна було зустрітись. Можна було навіть попросити про перевід дружини до нього, санітаркою на бронепоїзд. Він було і збирався так зробити, але сослуживець відрадив. «Красива в тебе дружина. Якщо ти її переведеш, то в наступному бою тебе настигне шальна пуля, а санітарку візьме собі командир.» Поїзди поїхали далі окремо.

Вернувся дід цілим, пощастило. З собою привіз акордеон та ящик годинників. На пам'ять. Любив потім їх перебирати.

Якось моя мама, піонерка з яскравими очима, запросила його провести в школі урок пам'яті. Він не пішов. І їй розповідати про війну не схотів. «Мала ще».

— А що, війна інакша була, ніж розказують і пишуть? — спитала мама.

— Неправда то все, — коротко відповів дід.
Меня тут спросили: с чего это я говорю об имперских чувствах так, как будто они что-то плохое. Ведь имперец не желает зла. Он, как морретовский хоббит, любит поработать в саду, выкурить трубочку, пообщаться с друзьями.

Просто он подмечает, что от расширения империи всё это идет как-то веселее. Работа спорится, детки подростают здоровенькие, лихих людей в округе нет. Сад колосится, вспаханный трактором на имперском бензине, ветер не задувает под пиджачок имперского сукна, и добрый купец привозит вкусный заморский табак. Каждый Томми и Ваня видят, что империя есть гут.

«Однако есть один момент». Чтобы румянощекие Ванины детки тепло одевались и хорошо учились — где-то далеко, в солнечной Туркмении, другие детки вместо учебы собирают хлопок. Чтобы трактор делал дыр-дыр-дыр — где-то далеко на Ближнем Востоке империя, удачно расширившись, поставила вышку и качает оттуда нефть. Чтобы пить по вечерам вкусный чай — где-то на колониальных островах негры рубят сахарный тростник. Кстати, средний срок их жизни на плантации — восемь лет.

Кто не курит, пьет чай без сахара и вкалывает на фабрике по 12 часов — даже тот от империи всё равно в плюсах, потому что фабрика его работает на привозном сырье, а товар сбывает туземцам по ценам, оговоренным под прицелом пушек канонерки.

Зачем вы берете такие экстремальные примеры? — скажут нам. Так то негры, а вы ведь братья, — скажут нам. Но империя — это ведь ещё и безопасность и дороги, скажут нам.

Да и про негров, наверное, неправда. А если что и правда, то разве можно иначе, дикари-с. Найдутся специальные талантливые люди, напишут складные слова про бремя белого человека, про сонный Кавказ, так и ждущий чтоб его покорили и принесли туда свет цивилизации.

Не ведёмся. Логика империи проста как у Аль Капоне: «бизнес лучше идет, когда у нас есть пулемет, а у вас его нет». Империя платит за хлопок, деньгами. Столько, сколько сочтет нужным. Не нравится цена? См. рис. 1.

Бароны тоже заявляли о своей незаменимости, пользе для общества и заботе о дорогах. У неблагодарной черни к ним тоже возникали вопросы. И чем больше в народе заводилось сабель и пищалей — тем радикальнее проходили дискуссии о равноценности экономического обмена и стоимости баронских услуг.

Это к ЕС соседи заглядывают в дверку и просятся пустить. Это в США стоит очередь желающих стать очередным штатом.

Империи записывали к себе сами. Обычно убивали тех кто выступал против, и дрались между собой за право облагодетельствовать дорогами и больницами всякие далекие и нищие края.

Когда товарищ лектор рассказывает про «мы станем лучше жить», из зала слышится тихое «а мы…?». Лекторы таких вопросов очень не любят. Потому что можно же и посчитать, и окажется, что дружба, конечно, взаимовыгодная, нас не грабят подчистую, но одна сторона как-то сильно равнее другой.

Чаще всего на следующей лекции вопрошавшие отсутствуют.

Руководство КПУ, имевшее нескромность в 1932 спросить Москву про некоторую завышенность планов хлебозаготовок — в следущем году уже не было руководством. И вообще не было. Секретарь ЦК КПУ, написавший книгу про самобытность Украины и её экономический вклад в Союз отделался легче: его ушли на пенсию и выслали в Москвовщину.

Русские дружеские скидки по газу, без которых он стоит дешевле и принудительная продажа Украине русских топливных элементов для АЭС — хорошие, яркие примеры братского сотрудничества. И войн против тех правительств Украины, которые не ценили эти удивительно выгодные предложения.

Так вот я с большим подозрением отношусь к союзам, где твердят про мы-мы-мы-наше-общее, но при попытке подсчитать баланс или походить по базару — достают пистолет и велят заткнуться. Предусмотрительно оставив оружие только себе, поскольку взваливают на себя тяжелую работу по нашей общей защите.
Чигиринская задала хороший вопрос: «А зачем Еськов написал Кольценосца?» «По приколу», «для друзей», «магия» — это не ответ. Приколы разные бывают, можно на водных лыжах кататься, можно в шашки играть. Ок, нравится человеку графоманить. А почему именно на Толкиена решил написать апокриф, не на Булгакова, Сапковского или Эммануель? Что чесалось-то?

И, поставив перед собой задачу по-максимуму вписать мир Толкиена в исторический материализм, отчего ради восхваления Мордора от него отступил? Общество из трех гармонично сосуществующих рас? Техническое превосходство без экспансионизма и колониализма? Гуманитарные миссии? Really?

Однако такая страна была. Только не в Средневековье, а в газете Правда. Не способная себя прокормить, зависимая от импорта продовольствия, делавшая ставку на рациональное знание, со сверкающим шпилем-монументом Человеку, с дружбой народов, интернациональной помощью, и, разумеется, бросившая вызов тупому агрессивному Западу.

«Скажите, как её зовут!»

Добавим к этому книгу автора «Баллады о Боре-Робингуде» — про крутых русских бандитов, «Америkа» — про крутых русских колонистов, и одобрение захвата демократического присоединения территорий Украины «аж по Западенщину» — и получим четкий ответ, что сподвигло писать.

Ущемленный российско-советский патриотизм, практически прямым текстом ведь сказано. Обида за проигрыш Родины перед Западом. Желание отыграться за Наш Советский Мордор.
  — Чего, говорят, у вас крест такой большой – вы что, богослов? Я б тебе, блядь, такое богословие в Москве показал… Но они-то думают, что мы культурно опущенные! Типа как чурки из Африки, понимаешь? Словно мы животные с деньгами. Свиньи какие или быки. А ведь мы – Россия! Это ж подумать даже страшно! Великая страна! Просто потеряли на время корни из-за всей этой байды. Сам знаешь, какая жизнь, – пернуть некогда. Но это ж не значит, что мы забыли, откуда мы родом, как негры эти козлиные…

– Задача простая, – сказал Вовчик. – Напиши мне русскую идею размером примерно страниц на пять. И короткую версию на страницу. Чтоб чисто реально было изложено, без зауми. И чтобы я любого импортного пидора – бизнесмена там, певицу или кого угодно – мог по ней развести. Чтоб они не думали, что мы тут в России просто денег украли и стальную дверь поставили. Чтобы такую духовность чувствовали, бляди, как в сорок пятом под Сталинградом, понял?
 


Кто-то таки написал Вовчику национальную идею! «Развести» по ней импортного бизнесмена, конечно, невозможно, но ведь главное чтоб заказчику нравилось, чтоб ему идея от души шла, чтобы он чувствовал пудовую тяжесть каждого своего слова. Импортные пидоры, наш большой крест, Россия великая страна, козлиные африканские негрочурки, духовность, сорок пятый, Сталинград — вот запрос Вовчика. Русский человек, излагая эту идею, абсолютно уверен в своей правоте, насколько ровно она вписывается в его убеждения.

Гомофобия, расизм, Победа. Зря Ваван мучался, всё просто было.
  Художники, торопясь, разрисовывали знамена. На одной стороне — значек с дубовым венком и словом «Гвардия», номер и наименование воинской части. На другой — лозунг, клич, призывающий на битву: «За Родину! За Сталина!»

— Тут явная путаница — одно противоречит другому…

В мастерской возникло волнение. Директор шариком покатился к выходу. Задребезжали тонкие остекленные двери. Послышался скрип сапог. В залу вошла генеральская, зеленого сукна, шуба, увенчанная высокой каракулевой папахой. Не желая тянуться перед генералом, мы отошли к стене.

— Выполнено ваше задание, товарищ генерал. Все силы были мобилизованы. Результат налицо — готово!

— Показывайте.

Перед ним развернули бархат, отяжеленный золотой бахромой. Дубовая листва, живая и светлая, как–бы омытая дождями, зеленела на гвардейском венке.

— Недурно. Переверните.

Всмотрелся. Неопределенно хмыкнул. Задумался.

— Где у вас тут телефон?

В мастерской директор Всекохудожника имел только маленькую конторку, отгороженную фанерными щитами. Художники, канительщицы, обшивавшие знамена, несколько человек военных, приехавших с генералом, все притихли. Трещал телефонный диск, стучал рычаг, раздавались крики:

— Кремль! Кремль!

В Кремле была своя телефонная сеть. Не имея кремлевской «вертушки», соединиться почти нельзя. Только имя Щербакова, его властные грубоватые окрики и какой–то условный магический номер помогли ему пробиться через сложную систему коммутаторов и соединиться… впервые в жизни я видел человека, который запросто разговаривал с божеством по телефону.

— …насчет знамен, Иосиф Виссарионович. Они готовы… Да, конечно, как было сказано — за родину, за Сталина… Может, оставить так? Художники не успеют сегодня… К утру? А вы поедете? Нет?.. Ехать мне одному?.. Хорошо. Так и сделаем… Есть. Так и сделаем. Есть.

Положив трубку, генерал облокотился на стол. Ладонью потер лоб. Тяжело отодвинул кресло, поднялся. В сдвинутой на затылок серой папахе вышел в залу.

— Небольшая переделка, — сказал он, обращаясь к директору. — Немного, всего на одной стороне. И чтобы к утру готово было. Что? Полукругом — крупно, широко — расположите: За Родину! Нет, нет, только это… одно… За Родину!

Тонкие хромовые сапоги, скрипя, вынесли папаху я шубу из залы. В мастерской стояла тишина, как над раскрытой могилой, в которую только–что опустили гроб. Юхнов, прикусив губу, удерживал смех. У всех животы распирало от смеха. Мы скользнули в вестибюль, рванули дверь на улицу. Из глоток вырвался неудержимый, клокочущий хохот. По отлогому скату улицы полз, шурша, и попался под ноги Юхнову лоскут бумаги. Юхнов наступил и только тогда мы заметили, что это — половинка разодранного портрета Сталина. Наступили оба тяжелыми, окованными железом солдатскими сапогами и растоптали лицо идола.

© «Освобождение души», Михаил Коряков, 1952, Нью–Йорк.
 

Вроде бы и эмигрантская клевета, но ведь действительно, на гвардейских знаменах лика величайшего гения всех времен и народов нет. Ленин — есть. Родина — есть. Смерть немецким захватчикам — на месте. А вот вдохновителя свершений и побед — нету, пусть даже до войны его образ печатали даже на школьных тетрадках.

С чего же у Иосифа Виссарионовича в сентябре 1941 внезапно прорезалась такая скромность? Отчего его имя, столь вдохновлявшее трудящихся предыдущие десять лет, не написать на самом вдохновительном символе — боевом знамени? Да ещё и в тот критичный момент, когда враг подступает к Москве, и войскам всякий плюс к морали очень нужен?

Потому и не написал. Понимал потому как, что его имя и профиль солдат позовут не на подвиг, а к размышлению о том кто виноват, и имеет ли смысл за эту сволочь умирать.

  У нашего правительства было немало ошибок, были у нас моменты отчаянного положения в 1941–42 гг., когда наша армия отступала, покидала родные нам села и города, потому что не было другого выхода. Какой–нибудь другой народ мог сказать: вы не оправдали наших надежд, мы поставим другое правительство, которое заключит мир с Германией и обеспечит нам покой. Это могло случиться, имейте в виду. Повторяю, у нас были ошибки, первые два года наша армия вынуждена была отступать, выходило так, что не овладели событиями, не совладали с создавшимся положением. Однако русский народ верил, терпел, выжидал и надеялся, что мы все–таки с событиями справимся. 

Так В. И. Сталин оценил ситуацию лично. И предпочел не злить выжидающий народ в опасный момент без нужды.
Десь після війни гебня поставила братові моєї бабусі нову задачу. Релігію в Союзі було вирішено не знищити, а поставити на службу батьківщині: навернути всі уніатські приходи до єдиної православної церкви, і розкрутити Москву як релігійну противагу Риму. Знущальне сталінське «а скільки в Папи дивізій?» не заважало йому розуміти важливість ручної Церкви.

І от брат з іншими товаришами мали робити уніатським священникам на Західній Україні пропозицію, від якої не можна відмовитись. Для чого їх вивозили не на підвал, а у ліс, до накритої поляни. Де, власне, під горілочку та закусочку текла плавна бесіда про переваги співробітництва та вигоди правильного патріархату. А про наслідки впертості, напевне, обидві сторони навіть не згадували, заради доброго апетиту. Всі і так були в курсі.

Потім їде грузовик з посоловілими попами і чекістами з лісу додому. Лагідно світить сонечко. Весело хлюпає весняна багнюка. Машина глибоко сідає в якусь яму на дорозі.

Вдалині видніється поле, де щось копає трудовий люд. Кмітливий священник вдягає рясу. «Нічо, хлопці, зара ті телепні нас на руках винесуть», залазить на верх грузовика і махає людям. Дійсно, ті негайно кидають свою роботу і біжать до них. І невдовзі машина з непримиримими ідеологічними ворогами впевнено потарахтіла далі...

«в 1946г. перешёл в православие 2491 приход униатской церкви в западных областях УССР»
  Мы обожествили Победу. Для нас Победа как Христос, а эта 30-миллионная жертва — это как жертва Христа во время противостояния ада с раем, добра со злом. Когда мы начали готовить этот фильм, мы узнали, что у нас городов-героев ровно 12, как и апостолов у Христа, среди них один предатель-Иуда — это Киев. И понятно, что Москва — это Богородица © Александр Залдостанов 


Ну, сами всё сказали. http://varjag-2007.livejournal.com/2630971.html
Чоловіки хочуть від жінок список з трьохсот пунктів, а платити за це хочуть поменше. Красиву, а ще хазяйновиту і цікаву, неревниву і негулящу, та щоб була добра коханка, вміла слухати, і без шкідливих звичок, та при тому щоб з радістю приймала свого чоловіка таким як є, усіма його недоліками та вадами. Лада Лудого влучно назвала це «хочу вау-ефект в бюджетні гроші».

І вона, звичайно ж, цілком права. Тільки що особливість ця не чоловіча. Вона спільна.

В жінок же теж є свій список побажань до суженого, від елементарних «щоб не пив, не курив, всю зарплату приносив», до ширших побажань по достатку, фігурі, расі, релігії, вірності, ставленню до дітей, тварин та іншого.Список також зазвичай вельми розмитий. Можливо, українські жіночі побажання стосовно партнера дещо скромніші за примхи українських чоловіків, але це означає лише те, що шлюбний ринок у нас викривлений. Балувані українські чоловіки, ніде правди діти. «Мінус Норвегії в тому, що ніхто там не буде з вами спати лише за те, що ви не бухаєте». Але ринок все одно є всюди.

Молода красива освічена дівчина розраховує знайти собі в пару молодого симпатичного перспективного хлопця. Сорокалітній вдовець з дитиною її мало цікавить, і тому він, зваживши свої шанси, забуває половину забаганок і дарує квіти іншим жінкам. Яку саме половину викидає зі списку наш вдовець? Хто як. Хтось мириться з курінням, хтось з віком, комусь непотрібен борщ, хтось згоден няньчити дітей від першого браку, хтось закриває очі на її польоти по ночам, хтось згоден працювати за двох. Коли недобираєш по балам — доводиться знижувати планку.

Коли недобирає по балам жінка — вона поступає так само. Погоджується терпіти старість, п'янство, хамство чи скупість, аби втримати обраного чоловіка. Але погоджується лише через обставини, не перестаючи мріяти про свій ідеал.

— Моня, сходіть у клуб шахматистів, там є цікаві холостяки.
— Та там же самі діди за шістдесят!
— Ну так вам же самій вже сімдесят!
— І що, через це я не гідна знайти собі нормального мужчину?!

Обидві статі хочуть не продешевити. І обидві нервують, коли відчувають, що отримали забагато. Комусь ниє думка «і що вона в мені знайшла», комусь подружки нашіптують: тримай свого орла двома руками, уведуть. Неясно у чому подвох, і скільки триватиме цей раптовий виграш у лотерею життя.

Багато недоліків компенсуються грошима. Пузатого депутата з поганими звичками та ницою мораллю нерідко супроводжує помічниця модельної зовнішності. На Заході чимало відомих жінок віком за п'ятдесят мають відносини з молодиками, Мадонна тут є епічним прикладом. Хохма про те, що нема некрасивих людей, а є лише ті, в кого недостатньо грошей щоб розкрити красу своєї душі — перестала бути суто жіночою.

Звичайно ж, гроші компенсують не все. Навіть лялька-моделька, що вийшла за багатого папіка і була згодна ради красивого життя терпіти від нього все що завгодно, може, побачивши його під героїном, вирішити що життя одне, і всі машини та курорти не варті ризику, що одного дня її можуть по приколу втопити в басейні. Чи молодий спортсмен міг собі думати, що в його угоду з зіркою восьмидесятих входить право на ліво, але виявляється що ні, вона на таке не згодна, і відносини на цьому завершуються.

«У вас товар, у нас купець», казали колись свати. Нині ми всі і є товаром, і купцями на цьому ринку. І, як і на всякому ринку, намагаємось за свої гроші отримати якнайкраще. «Хочу вау-ефект», хочу купити машину нову, красиву, економну, швидку, небиту, некрадену і в бюджетні гроші. Ми всі знаємо, що так не буває, але все одно намагаємось її знайти. А знайшовши, підозрюємо що щось з характеристик неправда. Бо принцип «проект може бути зроблений швидко, якісно і дешево, виберіть будь-які два пункти» всюдисущий. TANSTAAFL.

Та давайте глянемо на речі ще ширше.

Не чоловіки, не жінки, не стосовно сексу чи шлюбу хочуть отримати побільше, заплативши поменше. ЛЮДИ. в УСЬОМУ. В покупках, в роботі, в ремонті, в навчанні, в політиці, в війні. Як би так отримати максимальний результат мінімальними зусиллями. В якій компанії я своїми навичками зможу заробити найбільше грошей. Які теми у цьому навчальному курсі треба зрозуміти насамперед. Якою кількістю металу можна обійтись, щоб міст витримав навантаження. На скількох атракціонах я встигну покататись за вечір. Яким маневром ми зможемо перебити римські легіони, зазнавши мінімальних втрат.

Це нормально, це економіка життя. Вона така.

І мудро поступила та жінка, що намагалась зразу проговорити словами угоду відносин: куховарити не буду, я лише друг тобі і коханка. Ок, домовились, поїхали.

Але потім звучить: «мила, то може кинеш пару яєць на сковорідку?», і світ рушиться. Ми ж домовились!

Тільки не варто хвилюватись, бо це був не ультиматум і розрив попередньої угоди, а лише невеличка розвідка: де саме проходить її межа. Діло абсолютно житєйське. І властиве знову ж таки не тільки чоловікам, не тільки жінкам, не тільки в парах. Людям. Завжди.

Покупка — одноразовий акт. Прицінились, поторгувались, вдарили по рукам, розійшлись. Продавець — думати, чи не продешевив, покупець — чи дійсно цей фотоапарат того вартий. Але розійшлись. Завіса.

Людські відносини — це вистава з безлічі актів, котрі відбуваються один за одним, і в кожному з яких партнери намагаються вивернути на своє. Проговорені умови — це лише декорації, між якими розгортається дійство. Актори можуть на них спиратись, совати, ба навіть пробувати відкидати. Гра триває поки люди згодні в неї грати. «Согласие есть продукт непротивления сторон».

Робітнику узгодили зарплату 200? А це до податку, чи після? І по якому курсу? Яка б не була відповідь, чи роботодавець, чи робітник трохи поступляться в своїх сподіваннях. Ну або перервуть відносини, якщо не зможуть дійти згоди.

Домовлялись на графік з 9 до 6, але аврал і треба вийти в суботу? Ще одна поправка в те, як саме ми розуміємо наш договір.

Водій грачує на службовій машині — звільнити його? Чи закрити на це очі, бо робітник хороший? Чи ввічливо попросити перед роботою підвозити іще й дітей у школу? Договір знову трохи змінився.

«Мама, я прийду о дев'ятій», прийти об одинадцятій — стерплять батьки, чи ні? Що зроблять? Правила життя підлітка кудись посунулись. (І, до речі, виховання дітей по інтенсиву щоденної торгівлі легко переплюне усі дорослі танці.)

Так, я не п'ю, але ж з друзями після роботи по пивку — хіба ж то пити?

Так, ти не куховариш, але хіба так важко порізати помідори?

Так, я зірвалась і накричала на тебе, але ж…

І кожен раз угода про що можна і чого не можна, що є обов'язок і що подарунок, які права ми маємо один на одного — коригуються, уточнюються, доповнюються — змінюються. Це невпинний процес. І от наче вже збалансували усе, домовились… — а потім міняємось ми, міняються наші бажання, міняються обставини — й взаємні очікування мусять мінятись слідом за ними.

Через цю постійну торгівлю та прощупування не слід хвилюватись, це життя. Варто лише в кожен його момент віддавати собі звіт, чого саме ти в цьому житті сьогодні хочеш. І чим заради того згоден/згодна поступитись, а чим ні.

Довга і цікава історія про те, чим саме наші предки Сапієнсів перемогли усі інші види прадавніх людей, про користь чуток, про устрій суспільств та про видумки, на котрих лише наші суспільства і тримаються.

(Мій переклад ще однієї глави з чудової книжки «Коротка історія людства»)

https://medium.com/@istoria_ludstva/%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%8C-c32b4d95216d#.p8cv2vmeb
Отже, безпекові та мілітарні служби урядів землі задетектили інопланетян. Не глобальне потепління, котре чи буде чи не буде і неясно від чого, не маніяк-диктатор з ідейками щодо світового панування, не яка-небудь африканська смертельна епідемія — а натуральних, блін, лупатих інопланетян з бластерами. Котрі вилазять з летючих тарілочок і роблять тими бластерами піу-піу.

Що роблять у цих критичних обставинах світові уряди?

Прааавильно. Вводять санкції. Глушать інфу про вторгнення, щоб не допустити фінансової кризи та падіння біржових індексів. Ну і створюють спільний комітет, бо хтось же має бути відповідальний за стабілізацію обстановки.

Оскільки тема засекречена, політичних плюсів на ній заробити важко, то й фінанси комітету дають за залишковим принципом. На шалені очі комітетчиків «а як же нам воювать?!» — серйозні дяді у костюмах розводять руками, і радять звертатись до волонтерів бути економними. Тим більше що вам багато і не треба, ви ж не думаєте про прилетіти ловити інопланетян цілим полком? Маленької групки спеців вам же вистачить? Щоб без шуму. Ну от.

Тих хто зривається і кричить, що там же, блін, Чужі лізуть, один одного страшніші, обзивають панекерами просять не розводити емоції і дивитись ширше.

Звіти, однак, просимо надавати вчасно. І в разі, недайбох, якихось ворожих нападів, давати рішучу відсіч. Причому без громадських втрат. Бо команда інфоприкриття лупоокі трупи і інопланетні боєві роботи прибере без сліду, а сотні жителів, що вже ніколи не подзвонять близьким — таки сховати не виходить. І тоді вам і ті копійки що були уріжуть. Будете трофейним добром воювати і якісь гендлі крутити.

Тим більше що ці ваші істерики про Галактичну Імперію Зла — то для дітей. Приходили вони вже до нас. В галстуках, в костюмах. Очі тільки трохи дивні, зате комерційні пропозиції цікаві.

Врешті-решт «народ стомився від війни», і було укладено мирні угоди, завдяки яким дурну конфронтацію з дружнім народом Етералів замінить спільний поступ у щасливе майбутнє. «Цвіти наше Земле щаслива і сильна, в Зірковім Союзі ти щастя знайшла».

---

Минуло двадцять років. Завдяки галактичним технологіям будівництво, медицина, зв'язок, промисловість стрибнули на двісті років вперед. Кой-де на узбіччі цивілізації неспокійно, але хто на те зважає.

І от зненацька з'являється… Летюча. Повстанська. База. XCOM-2. Котра наносить удари тут і там, підкопуючи стабільність нового суспільства. І яку, от диво, господарям Землі ніяк не вдається знайти. «Маскіровка хороша», ну що ти вдієш. А то було якраз збирались їх захопити, і, от халепа, повстанці знову втекли. І атомною бомбою туди лупанути якось не вийшло.

Ну що тут поробиш. Невловимі месники. На летючому авіаносці. Літають на запасах палива з бензоколонок. Воюють зброєю, котру вони намастирили по кущах.

Відповідь на питання «хто ж такі ці хвацькі борці-з-інопланетною-навалою-20-років-потому?» можна отримати якщо спитати: а за що вони борються? Яка буде перемога?

«Смерть інопланетним загарбникам!», то ясно. Тобто, в разі успіху повстання, Етералів, мутонів та сектоїдів не стане. Ок. Поліцейські сили Народної Республіки Земля перейдуть на сторону народу і будуть реформовані. Ок. А хто лишиться керувати містами і континентами?

Колаборантська адміністрація, хто ж ще. Вправні професіонали. Міцні хазяювальники.

От вам і звідки у повстанців пальне, бабло, зброя, підтримка, невловимість.

Кілька десятків років якраз той строк щоб креольська еліта, звична до нового світу, виросла, продвинулась, і вирішила правити без тих пихатих старих пнів із Центру. Процес креолізації еліти йде тим швидше, чим менше у них з тим центром зв'язків. А в данному ж випадку їх, схоже, якраз і не було взагалі.

Good luck, Commander.

Також вам знадобиться чуйка уловити момент, коли саме боротьбу проти злочинної влади слід оголосити успішно завершеною.
Їздив Славі по гітару. Пройшовся по Петрівці. Трошки. І вже згадав за що я не люблю Київ: ларьки, бруд, шанхай.

А ще російська мова всюди. Недавно писав відповіді про історію, тож читав про громадянську війну. Шкода що так все вийшло, але навряд чи воно могло вийти інакше, з неукраїнськими містами на початку 20-го ст. Та й ненайгірше: баварська, прованська, навіть ірландська мови в набагато гіршому стані ніж українська нині.

Моя мова щезає, це сумно, але особисто я все одно щезну раніше. А якщо я переїду у Львів то зможу, напевне, пожити у комфортнішому мовному середовищі. Хоча машини на тротуарах там теж ставлять, і всім це так само пофіг.

Так само мало сенсу хвилюватись за глобальне потепління. Не моя проблема. Це Слава мав би хвилюватись, але в 15 років хвилюють зовсім інші речі.

Колись, коли я читав зоряну фантастику, мене дивувало існування зрадників, що зголошувались працювати на Чужих. Зрадник у війні між країнами — то ще було зрозуміло. Так, це ницість, але логіка ясна: заробити грошей нищенні свого народу, а самому звалити до пальм, білих штанів та мулаток.

Але на що може розраховувати зрадник, що зраджує все Людство? Зраджує ворогу, котрий ставить собі за мету сапієнсів винищити до ноги, в разі перемоги якого вже не буде ні пальм, ні мулаток ніде і ніяк? В чому ж тоді сенс такого поступку, в результаті якого зникне геть усе?

Просто. Зрадник каже собі що його життя все одно скінчиться. Хоч би що і як ти не робив — ти вмреш, нейрони перестануть передавати сигнали і все. Чи вмреш ти Папою римським, чи диктатором планети, чи бомжем при вокзалі, чи причиною гибелі мільярдів — результат особисто для тебе буде однаковісіньким. Тобто, не буде ніякого результату. Бо взагалі для тебе нічого не буде.

І якщо тобі для комфорту необов'язкове існування інших людей, то можеш сміливо брати в інопланетян свої сто років комфортного життя, N прислуги і насолоджуватись ними.

Ще можливо, що моя нездатність уявити таку психіку в мої 15 років була викликана не тільки тим, що я взагалі не думав про смерть, а ще й тим що я тоді більше переймався людьми навколо.
* Мозок працює у двох режимах: _розсіяний_, коли думки вільно перебігають між слабопов’язаними між собою темами та _сфокусований_, коли вони зосереджуються на певній задачі.
* Один з прийомів творчості це куняти з ключами у руці, з тим щоб коли ти таки провалишся в сон вони звякнули, розбудили тебе і ти записав навіяні вільні асоціації.
* Людська пам’ять працює утворенням нових зв’язків між нейронами, і на те щоб ці зв’язки наросли потрібен час. Тому неможливо надійно запам’ятати щось повторивши вірш сто разів за день. Набагато краще повторити вивчене через день, потім через ще пару, потім ще. Приблизно як з нарощуванням м’язів.
* Неприємні задачі активують у мозку приблизно ті ж центри що й біль. Тому люди відкладають їх на потім.
* Але! Коли роботу таки почати, то невдовзі неприємність зтихає. На цьому грунтується прийом помідора, коли людина пересилює свій страх початку роботи тупо поставивши будильник «я зможу займатися цим ділом 25 хв». Не відволікаючись і потім винагородивши себе за терпіння чимось.
* Сон дуже важливий для здоров’я мозку, під час сну з мозку вимиваються накопичені токсини.
* Сон дуже важливий для запам’ятовування, вночі мозок впорядковує вивчені речі.
* Жваве середовище і спілкування важливе для утворення нейронних зв’язків. Перевірено на щурах, поміщуючи їх у самотне та соціальне середовище й виміруючи як у них наростали дендрити.
* Також вкрай важливі для утворення цих зв’язків фізичні вправи. Теж перевірено на щурах.
По сюжету Half-Life Земля підкорена могутніми інопланетянами, котрі зненацька вивалились у нашу реальність з паралельного всесвіту. Армій Землі протримались проти них приблизно 7 (прописом: сім) годин.

Після чого уряди підняли лапи вгору, а на роль колоніального адміністратора було призначено майже випадкового чувака, що перший зумів до прибульців дозвонитись.

У громадянське життя інопланетні технології не проникли абсолютно зовсім. Взагалі, технічний прогрес наче завмер на рівні моменту вторгнення. Пропаганда розповідає про грядущий розквіт та космічні кораблі, але навіть вона зроблена на відчепіться: одна лише говоряща голова.

Колоніальна адміністрація та війска ситі, чисельні та добре озброєні. Створено та продукуються дивні зразки військової та поліцейської техніки.

Також:

* розмноження людей по всій планеті заблоковане спеціальним полем
* у занедбане й безлюдне Місто-17 періодично прибувають потяги з переселенцями
* в самому ж місті постійно проводиться масове виселення жителів з будинків. Кудись.
* у Цитаделі в режимі 6 чоловік/хвилину (3 млн/рік) працює електрознищувач в’язнів

Такий от безнадійний мрачняк.

І показане в кінці гри повстання більше за все скидається на лагерний бунт, приречений на поразку. Ну захоплять вони Цитадель, що далі? На крайняк прибульці просто нюкнуть Місто-17 разом з усіма хто там був.

Єдино що загарбників-інопланетян, що цікаво, в грі не бачимо. І їх техніки не бачимо. Всю задачу по множенню людства на нуль покладено на місцеві кадри. Схоже, планета поки що малопридатна для життя нових мешканців. І якщо зуміти назавжди перекрити дорогу до їх планети, то це разом змінить і розстановку сил і мотивацію адміністрації.
> Мы без конца проклинаем товарища Сталина, и, разумеется, за дело. И все же я хочу спросить — кто написал четыре миллиона доносов? (Довлатов)

Ватникам удивительно понравился этот вопрос. Раз и два. Поскольку снимал часть вины со столь любимого ими НКВД и резонировал с их общей ненавистью к умеющим писать.

Сам Довлатов объяснил доносы «тенденцией исторического момента». Человек слаб, и многие, мол, воспользовались моментом, чтобы сжить со свету конкурента, или расширить свою жилплощадь.

Реальность 30-х, однако, была и проще и страшнее. У сталинского следователя есть план. Есть надежда на карьеру. Есть поощрение от руководства за раскрытые заговоры и шпионские организации. И есть жертвы, которым некуда жаловаться и к которым разрешено применять меры физического воздействия.

Ваша жизнь кончилась, дальше лагерь или расстрел. Оправдательный приговор не про вас, вы враг народа. Подпишете ли вы под пытками признание или нет — неважно. Впереди только смерть.

Плохая ситуация? Однозначно. Трудно подобрать слово, насколько плохая.

Так вот она на самом деле была куда хуже. Потому как смириться со своей участью мало. Дальше нужно помочь товарищу следователю в его работе: ему нужно поднимать показатели. Вы ведь шпион? Ну вот. Кто ваш связной? С кем общались вообще? Кто вас завербовал? Имена?

Пишите! Имена знакомых и близких пишите!

Не хочешь писать?! Ах ты ж контра!! И конвейер пыток на несколько суток, один палач за другим. Когда просто сдохнуть или поехать на Магадан без того, чтобы обречь друзей на то же — завидная участь. И подвиг, который тем более подвиг, что о нем всё равно никто не узнает.

Читавшим «Сад Гетсиманский» вопрос про доносы ни разу не кажется смешным. Он только показывает насколько больны или наивно-невежественны люди его задающие.

Ці зоряні війни треба було назвати «Нова Надія: 20 років потому». Сценаристу та режисеру явно ставили завдання по чек-лісту:

✓за героя сирота з піщаної планети ✓у котрої є ховербайк ✓штурмовики знищують село ✓Millenium Falcon ✓Хан Соло з пістолетом і вукі з арбалетом ✓Лея ✓Люк ✓темний джедай у плащі та шоломі ✓огидний імператор на відеозв’язку ✓мега-зброя ✓з якою герої самі знаєте що зроблять ✓Tie-Fighter та штурмовики у білій безкорисній броні ✓X-Wing та повстанські пілоти в помаранчевих комбінезонах ✓підозрілий бар з оркестром ✓робот-відкривачка-запальничка що спілкується пищанням ✓робот-андроїд — той самий

І все б нічо, тільки от «майбутнє вже не те що колись». Те що здавалось футуристичним 35 років тому, нині виглядає архаїчно. Телефони вже зараз говорять голосом Сірі, а не пищанням. Коридори військових баз вже зараз контролюються камерами. Винищувачі вже зараз не роблять піу-піу, а пускають ракети з самонаведенням. Це не війна цивілізації зірок, це ретро-шоу.

А от як режисер поглумився зі списка, всученого йому продюсером, це просто шикарно. Йому сказали: хай злодії повторюють попередніх до гудзика! Ну, ок. Як скажете, босс. Є одна ідейка як те обгрунтувати…

Злодії там — це не імперія, а лише реконструктори, котрі надибали десь прірву імперської техніки та снаряги. Такі собі галактичні Гіркіни, котрі намагаються грати Дєнікіних. Випадкове село — звичайно ж розстріляти до ноги, це ж так по-імперські! Шукаємо цінного робота з флешкою — що може бути крутіше за бомбардування? Готуємо промову перед військами — надихаємся фільмами Ріфеншталь. Ну і нановейдер, і криворукість та недисциплінованість штурмовиків — все туди, в тему про мілітарний косплей

iGov

5 Dec 2015 00:26
сходив послухав про стан речей з нашим електронним урядуванням та конкретно iGov.

iGov технічно доробили, є авторизація громадянина і через ЄЦП і через BankID, лишилось умовити чиновників його використовувати. Де на це є воля вищого керівництва (Дніпропетровська область) — там результат відрізняється від Київської в три рази. Проекту зараз потрібні ЗМІ, громадський тиск та волонтери по спілкуванню з державою.

Чиновника важливо не спугнуть, тож на питання «чи не призведе втілення електронної послуги до звільнень» волонтерам радять відповідати уклончіво: мовляв, це дозволить вивільнити людей для іншої роботи.

Заскорузлі процеси 19-століття (кой-кому навіть треба було дати можливість друкувати архівні картки на картоні) взяти і викинути не в компетенції iGov. Вони лиш можуть зробити що можна в рамках існуючих систем. І то прозорості додається, можливість вимагати хабар зменшується.

МРЕО вимагає хабар мотивуючи це відсутністю бланків? — налаштуємо систему обліку бланків. МРЕО стало відмазуватись візсутністю номерних табличок. Налаштуємо систему обліку табличок.

Явно американський спосіб — на наступних виборах вибрати кандидата що пообіцяє перетрахнути ненавистне виборацям МРЕО і дотримає обіцянки — не для нас...

Приблизно як йшла війна за особисте голосування депутатів у Раді. Давайте, мовляв, туди біометрику прикрутимо, і ще яку хитрість. Просто виганяти тих хто порушує закон і це всі бачать — явно ж не варіант.

Резюме: у нашій країні зараз є можливість для покращувальних (sustainable), але відсутня можливість для проривних (disruptive) інновацій.

Хто має час та натхнення покращувати систему — місць куди докласти рук хватає. Хто мріяв про радикальні зміни — навряд. Тут навіть Байден безсилий виявився.
ЗНО з англійської мови скасовано, батьки і діти зможуть тішитися своїми липовими вісімками, школи та вчителі не втратять позиції в рейтингах, вузи зможуть далі «екзаменувати» студентів як треба.

Отака у нас фігова проамериканська хунта. Дайте іншу, а?
http://dr-piliulkin.livejournal.com/726516.html

Забыл, небось, как во вселенной Ориона кончают слишком отмороженные расы, вообще плюющие на дипломатию.

По книге терраны сумели вывернуться только благодаря сейвам предсозданности вселенной под их успех. Так у меня есть серьёзные сомнения, что планета Земля создана под РФ.
  — Масовий теракт, — зловісно промовив Довбуш, — хай загине якомога більше людей. Україну треба шмагати батогами, аж поки вона не оскаженіє і кинеться зубами на свого ворога!
— Але цим ворогом можуть зробити нас, — обурливо хитнула головою Роксолана.
— Ні! — твердо сказав Довбуш. — Ми — герої, а ворог для озлобленого народу завжди — влада. Цього разу влада — антиукраїнська, креольська, промосковська, тож хай несе усю відповідальність за кров!
© Кожелянко, «Тероріум»
 


По масштабу акту натяжка, але от по психології борця «прагматика» Довбуша — чисте попадання в психологію гранатометчика Дубенка. Наприклад, його мрії. Також обидва персонажі підментовські.

Profile

tymofiy: (Default)
Tim Babych

Tags