— Масовий теракт, — зловісно промовив Довбуш, — хай загине якомога більше людей. Україну треба шмагати батогами, аж поки вона не оскаженіє і кинеться зубами на свого ворога!
— Але цим ворогом можуть зробити нас, — обурливо хитнула головою Роксолана.
— Ні! — твердо сказав Довбуш. — Ми — герої, а ворог для озлобленого народу завжди — влада. Цього разу влада — антиукраїнська, креольська, промосковська, тож хай несе усю відповідальність за кров!
© Кожелянко, «Тероріум»
 


По масштабу акту натяжка, але от по психології борця «прагматика» Довбуша — чисте попадання в психологію гранатометчика Дубенка. Наприклад, його мрії. Також обидва персонажі підментовські.
До річниці Іловайського котла лента згадує про 1) некомпетентність керівництва, 2) героїзм бійців. Те і інше, звичайно ж, правда.

Але. Була ж в цій історії іще одна сторона. Російсько-терористичні війська. Котрі підло, без оголошення війни та закрасивши розпізнавальні знаки напали на нашу країну. І найпідліші російські офіцери, котрі обіцяли оточеним військам можливість вийти, а потім скомандували вогонь по колоні.

Так от на річницю я б хотів щоб Кривава СБУ, котра радує нас регулярними перехватами сепарських розмов, оголосила імена та фамілії вищих офіцерів групи вторгнення. Котрі порушили закони війни, і не мають тепер спати спокійно. І окремо — фамілії тих, хто давав «офіцерське слово» оточеним.

А ще краще — повідомити що декого з них вже настигло прикре самогубство.
Мозіловці вбивають XUL додатки. Не «любі розробники, вас чекають труднощі, але така ціна прогресу», а «нас запарило ревьюїти складні додатки, що залазили під капот, глючили, гальмували і відкривали вразливості — ось вам API і нехай щастить™». Впилювання в Firefox всякої фігні типу Pocket (що мало б йти додатком) зненацька стає зрозумілим. А мій недороблений проект системи для перекладу XUL-додатків — взагалі неактуальним. (а то совість мучала)
Подивився Lost in Translation. Кусок життя, як воно є. Some people die at 25 and aren't buried till 70. Some are buried earlier, yep.

I can relate. Причому фільм закінчується обіймами і фразою Боба, котрої ми не чуємо, але яку кожен може проговорити від себе.

«I was lucky enough to meet you here and I was really happy those days. Thank you for that. Have a nice life, Charlotte. Just promise me to be brave, ok?»

Цікаво, що робить Боба «старим»? Залисини? — є молоді люди взагалі без волосся. Втома? Від плаває, бігає і здатен нести Шарлотту на руках. Морда ліца? Дехто живе з опаленим обличчям. Секс? Він проводить ніч з жінкою, і на ранок та співає.

То чому ж він нещасливий, відсторонений та явно мертвий унутрі?

Бо в нього нема майбутнього. Це відрізняє його від молоді навколо. Перед ними лежать варіанти життів, і вони вільні їх вибирати та прагнути. Перед Бобом лежить лише міцна металева колія, по якій він котиться назустріч могилі.

Но если нельзя было увидеть мир под тем же углом, его можно было увидеть под тем же градусом.
But the good news is, the whiskey works.


«А давай втечемо й будемо співати в Токіо джаз» — каже Шарлотта. «Ну то й лишайся там, якщо тобі подобається» — спокійно каже дружина. Діти поскучають і забудуть, а ти про день народження сина і не пам’ятаєш, це щось та значить.

Але він цього не зробить. Бо його професія — актор, а попит на акторів за 50 невеликий. І варіанта стати молодим і перспективним в нього нема, в нього є лише або чалапати по колії далі, або зкотись з неї під укіс й швидко померти у злиднях ($2mln можна розтягнути надовго) сильно втратити в комфорті життя.
Так британська пропаганда обзивала німецькі бомбардувальні дирижаблі у Першу світову.
Так американські ліваки обзивали ветеранів В’єтнаму.
А потім Іраку.

Ну і зараз «укровояки убивают детей Донбаса».

І ще, напевне, сотні прикладів усіх часів і народів. Чи ця зациленість на дітях є суто модерним явищем?
Читал лермонтовского Демона, наткнулся на выражение «почиет в боге». Внезапно стало понятно что такое «почил в бозе», где я ещё и мысленно ставил ударение на второй слог.

Звичайне українське «спочив у бозі».
Радуга-радуга усюди. Обама кльовий, американці молодці.

Путін і Ассад все ще живі і вбивають далі, Китай віджимає острови у В’єтнаму, і світ котиться далі по дорожці де кожен сам за себе і doomsday clock скоро клацнуть на «ой, всьо».

Я за радугу. А ще хочеться пронити голосом Рабіновича «этто они умееют…»
(мій переклад з книжки «Sapiens: коротка історія людства»)

Надлишки їжі, вирощеної селянами, а також нові технології перевозки дали можливість людям збиратись спочатку у села, потім містечка, потім у міста, котрі поєднувались у царства та комерційні мережі.

Але щоб скористатись з цих можливостей, надлишків їжі та уміння їх перевозити було недостатньо. Сам факт можливості прогодувати тисячі людей у місті чи мільйон у королівстві не гарантує того, що вони зможуть погодити як ділити земню та воду, як улагоджувати конфлікти, як діяти в часи засухи та війни. І якщо угоди дійти неможливо, то починається усобиця, хоч би склади й ломились від їжі. Французьку революцію очолили ситі юристи, а не зголоднілі селяни. Римська республіка була на висоті своєї могутньості у 1 ст. до н.е., коли кораблі зі скарбами з усього Середизем’я збагачували римлян більш ніж їхні предки могли б мріяти. Однак саме в цей момент найбільшого достатку римський порядок рухнув у серію кривавих громадянських війн. Югославія у 1991 мала більш ніж достатньо їжі щоб прогодувати все своє населення, і все одно занурилась у жахливу криваву баню.

Коренева проблема цих нещасть полягає в тому, що люди еволюціонували мільйони років у маленьких групках на кілька десятків осіб. І кілька тисячоліть, що минули від Сільскогосподарчої Революції до появи міст, королівств та імперій були недостатними для того, щоб міг розвинутись інстинкт до масової співпраці.

Незважаючи на відсутність такого біологічного інстинкту, в епоху збиральництва сотні незнайомців могли співпрацювати завдяки спільним міфам. Однак, ця співпраця була нечастою та обмеженою. Кожна група сапієнсів проживала своє життя окремо і забезпечувала більшість своїх потреб. Прадавній соціолог, що жив 20 тис. років тому і не знав про грядущу с/г революцію, міг би виснувати що міфологія має вельми обмежений вплив. Історії про духів-предків та племенні тотеми може й були достатньо потужні щоб дозволити п’ятистам людям обмінюватись прикрасами, святкувати химерні фестивалі, чи об’єднати сили для перемоги над групою неадертальців — та не більш. Міфологія, як міг би заключити прадавній соціолог, не може дати можливість мільйонам незнайомців співпрацювати на щоденній основі.

І він би помилився. Міфи, як виявилось, є сильнішими за будь-що, що можна було уявити. Коли с/г революція відкрила можливості для створення людних міст та могучих імперій, люди винайшли історії про великих богів, батьківщини та акціонерні товариства щоб забезпечити потрібні соціальні зв’язки. Поки людська еволюція повзла зі своєю звичайною слимачою швидкістю, людська уява будувала вражаючі мережі масової співпраці, нечувані доти на світі.

Близько 8500 до н.е. найбільшими поселеннями на планеті були села типу Ієріхона, котрі налічували кілька сотен жителів. На 7000 до н.е. місто Чатал-Гююк в Анатолії налічувало від 5 до 10 тис. жителів. Можливо, воно було найбільшим поселенням свого часу. Протягом п’ятого та четвертого тисячоліття до нашої ери, міста з тисячами жителів попроростали в Родючому Півмісяці, і кожне з них було оточене багатьма селами. У 3100 до н.е. вся нижня Долина Нилу була об’єднана у перше Єгипетське Царство. Його фараони правили тисячами квадратних кілометрів та сотнями тисяч людей. Близько 2250 до н.е. Саргон Давній викував першу імперію, Аккадську. Вона могла похвалитись мільйонами підданих та мала постійну армію числом 5400 солдат. Близько 1000 та 500 до н.е. перші мега-імперії з’явились на Близькому сході: Новоасирійська імперія, Вавілонська імперія та Перська імперія. Вони правили багатьма мільйонами підданих та командували десятками тисяч солдат.

У 221 до н.е. Циньська династія об’єднала Китай, і трохи пізніше Рим об’єднав Середземномор’я. Податки збирані з 40 мільйонів циньських підданих оплачували постійну армію з сотень тисяч солдат та бюрократію, що налічувала більш ніж сто тисяч чиновників. Римська імперія в зеніті своєї могутньості збирала податки зі ста мільйонів підданих. Цей прибуток оплачував постійну армію з 250 - 500 тис. солдат, мережу доріг котра прослужила півтори тисячі років, і театри й амфітеатри в яких проходять вистави й понині.

Вражає, звичайно, але не треба рожевих ілюзій стосовно «мереж масової співпраці» в фараонському Єгипті чи Римській Імперії. Хоча слово «співпраця» і звучить альтруїстично, вона не завжди добровільна і рідко рівнопартнерська. Більшість людських мереж співпраці були націлені на пригнічення та визискування. Селяни оплачувати розвиток мереж співпраці своїм дорогоцінним надлишком їжі, і впадали у відчай коли митар викреслював цілий рік тяжкого труда одним розчерком свого імперського пера. Славні римські амфітеатри були збудовані рабами для того щоб заможні та праздні римляни могли дивитись як інші раби б’ються в жорстоких гладіаторських виставах. Навіть тюрми та концентраційні табори є мережами співпраці, і можуть функціонувати лише тому що тисячі незнайомців якимсь чином умудряються координувати свої дії. Всі ці мережі співпраці — від міст давньої Месопотамії до Циньської чи Римської імперій — були «уявними порядками». Суспільні норми, що підтримували їх, не спирались ні на вродженимі інстинкти, ні на особисті знайомства — натомість спирались на віру у спільні міфи.

Як міфи можуть втримувати цілі імперії? Ми вже розглядали один такий приклад: Пежо. Тепер розглянемо два з найбільш відомих міфів історії: Кодекс Хамурапі ~1776 до н.е, котрий служив як інструкція по взаємодії сотням тисяч давніх вавілонців; та Декларацію Незалежності Америки 1776, котра нині служить інструкцією по взаємодії мільйонам сучасних американців.

У 1776 до нашої ери Вавілон був найбільшим містом світу. Вавілонська імперія була, напевне, найбільшою в світі, мала більш ніж мільйон підданих. Вона правила Месопотамією, включаючи частину сучасного Іраку та частину сучасних Сирії та Ірану. Найбільш відомим нині вівілонським царем є Хамурапі. Його слава в першу чергу пов’язана з текстом названим в його честь, Кодексом Хамурапі. Це була збірка законів та юридичних рішень що мали представити Хамурапі як взірезь справедливого короля, служити основою для єдинообразної судової системи по всі Вавілонській імперії, і розповісти майбутнім поколінням що таке справедливість та як діє справедливий король.

Наступні покоління оцінили. Інтелектуальна та бюрократична еліта давньої Месопотамії канонізувала цей текст, і послушники продовжували переписувати його ще довго по смерті Хамурапі та навіть його імперії. Кодекс Хамурапі, таким чином, є хорошим джерелом інформації про уявлення давніх месопотамців про ідеал соціального порядку.

Текст починається з розповіді про те, що боги Ану, Енліль та Мардук — головні божества месопотамського пантеону — призначили Хамурапі «навести порядок на землі, прогнати кривду та зло, і не дати сильним пригнічувати слабших». Далі він наводить 300 присудів, по формулі: «якщо станеться так і так, то присудити таке». Наприклад, присуди 196-9 та 209-14 звучать так:

196. Якщо вищий чоловік засліпить око іншому вищому чоловіку, йому слід засліпити око.
197. Якщо вищий чоловік зламає кістку іншому вищому чоловіку, йому слід зламати кістку.
198. Якщо він засліпить око простолюдину, чи зламає кістку простолюдину, має сплатити 60 шекелів срібла.
199. Якщо він засліпить око раба вищого чоловіка, чи зламає кістку рабу вищого чоловіка, має сплатити половину ціни раба.

209. Якщо вищий чоловік вдарить жінку вищого класу, і тим спричинить викидиш, має сплати десять шекелів за плод.
210. Якщо ця жінка помре, треба вбити його дочку.
211. Якщо він вдарить жінку простолюдина і тим спричинить викидиш, має сплатити п’ять шекелів срібла.
212. Якщо ця жінка помре — 30 шекелів.
213. Якщо він вдарить рабиню вищого чоловіка і тим спричинить викидиш, має сплатити два шекеля срібла.
214. Якщо ця рабиня помре — 20 шекелів.

Перелічивши ці присуди, Хамурапі ще раз наголошує що

Це є справедливі рішення, котрі Хамурапі, мудрий король, встановив і таким чином спрямував землю по дорозі правди та вірного життя. .. Я є Хамурапі, благородний король, я не був безпечним чи недбалим стосовно людства, ввіреного мені богом Енлілем, і чиїм пастирем я є волею бога Мардука.

Кодекс Хамурапі вважає що вавілонський соціальний устрій спираєтся на універсальні й вічні принципи справедливості, продиктовані богами. Принцип ієрархії має ключову роль. Згідно кодексу, люди діляться на три класи та дві статі: вищі люди, простолюдини, та раби. Члени кожного класу та статі мають різну цінність. Життя простолюдинки варте тридцять шекелів срібла, рабині двадцять шекелів, але око простолюдина варте шістдесят.

Кодекс також встановлює чітку ієрархію у сім’ях, згідно з якою діти не є незалежними особами, а скоріш майном їх батьків. Таким чином, якщо один вищий чоловік вб’є дочку іншого вищого чоловіка, страта власної дочки буде йому карою. Для нас може видатись дивним що вбивця лишається безкарним, але для Хамурапі та вавілонян це здавалось цілком справедливим. Кодекс Хамурапі був оснований на уявленні що якщо всі королівські піддані приймуть свою позицію в ієрархії та діятимуть відповідно, то мільйон жителів імперії зможуть ефективно співпрацювати. Їхнє суспільство тоді зможе виробити достатньо їжі для його членів, та розширити територію, щоб отримати більше багатств та кращу безпеку.

Приблизно 3500 років по смерті Хамурапі, жителі тринадцяти Британських колоній у Північній Америці вирішили що король Англії поступає з ними несправедливо. Їхні представники зібрались у місті Філадельфія і 4 липня 1776 колонії оголосили що вони більше не є підданими Британської Корони. Декларація Незалежності проголошувала універсальні та вічні принципи справедливості, котрі, як і ті що в Хамурапі, були натхнені божественною силою. Однак, головний принцип продиктований американським богом дещо відрізнявся від принципів продиктованих богами Вавілону. Декларація Незалежності Америки вказує що:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя.

Як і Кодекс Хамурапі, американський засадничий документ обіцяє що якщо всі люди діятимуть відповідно до його священних приципів, то мільйони зможуть співпрацювати ефективно, живучи безпечно та мирно у справедливому та заможному суспільстві. Як і Кодекс Хамурапі, Декларація Незалежності Америки була не просто документом свого часу — вона була сприйнята і наступними поколіннями. Американські школярі переписують та вчать її напам’ять вже більш ніж двісті років.

Два тексти ставлять нам очевидну дилему. І Кодекс Хамурапі, і Декларація Незалежності заявляють про вічні та універсальні принципи справедливості, але на думку американців всі люди рівні, а згідно вавілонців — рішуче нерівні. Американці, звійно, скажуть що вони праві, а Хамурапі помилявся. Хамурапі, звійсно, відказав би що правий він, а помиляються вони. Насправді помиляються обоє. І Хамурапі, і Американські Засновники уявляли реальність керовану принципами справедливості, як рівність чи ієрархію. Однак єдине місце де такі універсальні принципи існують є плідна уява сапієнсів, та міфи, котрі вони придумують та розповідають одне одному. Ці принципи не мають об’єктивної чинності.

Нам легко погодитись що поділ людей на «вищих» та «простолюдинів» є робота уяви. Але ідея що всі люди є рівні також є міфом. В якому сенсі всі люди рівні одне одному? Чи існує об’єктивна реальність, поза людською уявою, де всі люди дійсно рівні? Хіба люди рівні одне одному біологічно? Спробуймо перекласти найвідоміші рядки Декларації Незалежності у біологічні терміни:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя.

Згідно науки біології, люди не «створені». Вони еволюціонували. І вони вже точно не еволюціонували щоб бути «рівними». Ідея рівності невід’ємно переплетена з ідеєю творення. Американці отримали ідею рівності з християнства, котре каже що кожна особа має божественно створену душу, і всі душі рівні перед Богом. Однак, якщо ми не віримо в християнські міфи щодо Бога, творіння та душі, то що означає «рівність» людей? Еволюція діє на різниці, а не на рівності. Кожна особа несе дещо різний генетичний код, і підпадає від народження під різні впливи середовища. Це веде до розвитку різних якостей, що дають різні шанси на виживання. «Створені рівними» слід перекласти як «розвивались по різному».

І так само як люди ніколи не були створені, згідно науки біології не існує «Творця», котрий «обдаровує» їх чимось. Є тільки сліпий еволюційний процес, позбавлений будь-якої мети, що веде до народження індивідів. «Обдаровані Творцем» слід перекласти просто як «народжені».

Далі, в біології нема таких речей як права. Є тільки органи, здатності та характеристики. Птахи літають не тому, що в них є право літати, а тому що в них є крила. І неправда, що ці органи, здатності та характеристики є «невідбірними». Чимало з них проходять через постійні мутації, і з часом можуть бути цілком втрачені. Страус це птах що втратив здатність літати. Тож «невідбірні права» слід перекласти як «змінні характеристики».

І які характеристики розвились у людей? «Життя» — певно. Але «свобода»? Нема такої речі в біології. Як і рівність, права та товариства з обмеженою відповідальністю, свобода є вигадкою людей, і вона існує лише в їх уяві. З біологічної точки зору безглуздо казати що люди в демократичних суспільствах вільні, а в диктатурах ні. І щодо «щастя»? Поки що біологічні дослідження не змогли сформулювати чітке визначення щастя, чи знайти спосіб його виміряти. Більшість біологічних теорій визнають лише існування задоволення, його легше визначити та виміряти. Тож «життя, свобода та прагнення щастя» слід перекласти як «життя та прагнення задоволення».

Ось рядок з Декларації Незалежності перекладений на біологічні терміни:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всі люди розвивались по різному, народились з певними змінними характеристиками, серед яких є життя та прагнення задоволення.

Адвокати рівності та людських прав можуть розгніватись на такі викладки. Вони, напевне, скажуть: «Ми знаємо що люди не рівні біологічно! Але якщо ми повіримо у те що всі ми рівні по суті, то це дозволить нам створити стабільне та заможне суспільство». Я з цим не сперечаюсь. Це в точності те, що я маю на увазі під «уявленим порядком». Ми віримо у певний порядок не тому, що він об’єктивно вірний, а тому що віра в нього дозволяє нам ефективно взаємодіяти та створювати краще суспільство. Уявлені порядки не є злими заговорами чи безкориснами міражами. Скоріш, вони є єдиним способом великій кількості людей ефективно взаємодіяти. І майте на увазі, що Хамурапі міг би захистити принцип ієрархії тією самою логікою: «Я знаю, що вищі, простолюдини та раби не є вроджено різними типами людей. Але якщо ми повіримо що вони є, то це дозволить нам створити стабільне та заможне суспільство».
Раніше люди були здоровіші. Вони харчувались різноманітною їжею, мали збалансовану дієту, до котрої людський організм в цілому та зуби зокрема є еволюційно пристосований.

Люди були сильніші, їхні дні проходили у русі, на природі, в екологічно чистому середовищі.

Люди були розумніші. Цивілізація надає чимало можливостей дурню вижити, і передати свої гени далі. Що вони і роблять.

А ще люди були щасливіші. Набагато щасливіші. Вони жили міцним колективом, що проходив разом через незгоди і радості, і кожен знав про кожного хто чого вартий.

Малюки зростали разом, граючись, бавлячись, та отримуючи турботу від усього племені. В сексі себе не обмежували ні жінки, ні чоловіки, бо діти все одно були спільні. А ще, оскільки всі жили одним життям, то між поколіннями не було відірваності.

Ніхто у первісному суспільстві ніколи не був самотній. І працювати доводилось лише по кілька годин на добу.

---

Люди зміняли Едем на сільське господарство. В поті чола свого здобудеш їжу свою. Проживеш життя у маленькій коморці, у тісняві та антисанітарії поруч з вівцями, їстимеш лише рис/пшеницю (якщо не уродить голодатимеш), матимеш лише одну жінку/чоловіка і, на додачу, від скученості та тваринництва отримаєш купу хвороб.

Так собі була ідея?

Еволюції пофіг. Оаза, де колись гуляло плем’я в сто збирачів-мисливців, може прогодувати тисячу землеробів. Миршавих, але тисячу. І тому збирачі або стануть землеробами, або землероби прийдуть до них.

Все відбувалось поступово. Однин забор для овець тут, один водогін там, хтось помітив що закопане зерно проростає краще за кинуте, хтось додумався сапати бур’ян… Кожен окремий крок робив життя легшим. А для наступного, чисельнішого, покоління — ставав обов’язковим. І колесо крутилось все швидше.

В результаті людство як вид (гени homo sapiens) досягло незрівняного еволюційного успіху. Його чисельність з кількох мільйонів зросла до шести мільярдів. Ціною того, що індивід homo sapiens – в середньому тепер досить нещасна істота.

Вороття нема. Причому не тільки тому, що їжі на всіх нехватить. А ще й тому, що мало хто з сучасних людей зміг би вижити у первісному світі. Я б не зміг.

---

Та не сумуйте. Бо іншим «еволюційно-успішним» на-а-а-багато гірше за нас.

Свійським тваринам. К приміру, у світі нині живе 19 мільярдів курей. Півтора мільярди коров. По мільярду овець та свиней. Їхне життя зкучене, нещастне та коротке. Їхні тіла пристосовані для нашого споживання. Їхні страждання та смерті незчислимі. І жодне з них вже нездатне жити інакше, ніж в ролі людської їжі.

Такі діла. History does not decide who is right. Only who is left.

m.m.

2 Jan 2015 11:43

— Доктор, я умру?!
— Умрете. И я. И вообще все. Valar morghulis. А ещё запомните: every man dies, not every man really lives.

Будьте здоровы, до свидания.

Зранку прийшов на Хрещатик подякувати дядькам що вертались з фронту. Така собі народна ініціатива, з офіціозу був присутній Кличко, та військовий оркестр.

Ніяково їм дивитись та аплодувати. Бо я тут, а вони — там.


Потім поїхав шакалити до посольств, благо у суботу вони всі зібрались в одному місці — на благодійну ярмарку в Олімпійському. З гостинцями, танцями та костюмами.

Так от, виявляється московські крики про неприпустимість «пєченьок Нуланд» — таки не зовсім брехня.

Бо за смачнющі піріжки від британського посольства душу так точно можно продати :)

Дорогая Кровавая Хунта. Ты прислала на нашу землю карателей, чтобы уничтожить свободолюбивый русскоязычный народ Донбасса, перестрелять наших мужчин, замучить женщин и распять детей. Ты обстреливаешь жилые кварталы из градов, осуществляешь #геноцид, и желаешь всем нам смерти. #SaveDonbassPeople!

Кстати, пришли еды. А то кушать хочется, сдохнуть можно.

Ультиматум з заручниками не вдався б. Чарівник висміяв мене, і сказав що я можу вирізати не лише це село до ноги, а й пару сусідніх — з башти він не вийде.

Сапковський, «Менше зло»

— Але пане, ми задалеко від воріт… ворожі лучники… вогонь… сотні загинуть…
— Тисячі. Сурміть штурм.

Мартін. «Гра престолів». youtube

Путін, схоже, не чекав Порошенківського хода з відмовою платити пенсії жителям окупованих територій. Просто по факту постійного проживання там. Усім. Підряд. Не розрізняючи вату та патріотів. Умиваючи руки за їхню долю. Перекидаючи відповідальність за їх виживання на деенер.

Тепер або Путін приймає цю відповідальність, намагається їх нагодувати та обігріти, і збирає на себе народну ненависть за те що це в нього навряд чи вийде, або публічно визнає що зробити це нездатен. «Зливає Новоросію».

Вилка на політичній шахівниці. Поставлена ціною тисяч життів. Правих, винуватих та байдужих, без розбору.

Зараз укрнет відгороджується від цієї ціни, смакуючи дурості донбасян про «годуємо Україну» та «геть хунту». Гонить від себе думку про те, що тих, хто чекав на нашу допомогу там ми кинули. Ради того щоб ними дошкулити сепаратистам.

Хай у них будуть голодні бунти. Хай зненавидять деенер, хай там в своїх заметених снігом квартирах з вибитими вікнами, перед пустими холодильниками, прокляднуть «референдуми». Хай в сусідніх областях відчують різницю. Хай відео гуманітарної катастрофи ДНР обійде телеекрани. Щоб всі зрозуміли що чревато. Ну і економія на пенсіях.

Путін думав що він один здатен на таку ницість як переступити через договори і почати війну. Нічого, Порошенку теж криваві хлопчики та зледенілі бабусі ночами не сняться.

Українці не вірили, як же так в росіян підніметься рука стріляти в братський народ. Росіяни не вірили, як же так в українців повернеться язик послати Донбас к чортам.

«А за що ж гинули герої АТО», невже ви визнаєте що Донбас не наш, а як же «Єдина країна»…

А отак. Запросто.

Хоч «Никогда мы не будем братьями», але по здатності кидати своїх та жертвувати чужими життями не варто українців недооцінювати. Ми теж можемо бомбити свій Воронеж, лише щоб ворог не подумав що нас можна чимсь шантажувати.

І так, звійсно що ті хто лишився на Донбасі цей кидок не забудуть і не простять. Я б не простив. Якби мене та родичів записали чохом в зрадники лише тому що не втік з рідних місць. Україна зрікається Донбасу.

Жертвує конем, аби мати шанс виграти партію. Тільки навіть після перемоги коня вже не повернеш.

Навіть коли ми переможемо, ми не повинні думати що все було ок. Все аж ніяк не ок!

Просто війна.

Послухав інтерв’ю Навального. Там крім Крима цікавіше таке:

мне кажется, не очень верной стратегия [Ходорковского]. Хотя я понимаю, почему он это делает. Он же декларирует, что я буду работать только с теми людьми, которые за меня уже. Которые либералы, проевропейцы и так далее. А все остальные я устал, я уже не могу, мне не хочется. Пусть Навальный с ними работает. Мне кажется, это такое неправильное деление и его деятельность становится менее эффективной.

Ходорковский обращается, вот он сегментировал свою часть электората. И вот он к этим людям обращается, с ними работает. Моя же принципиальная позиция, что нужно обращаться ко всем людям. Вот где расхождение. Он говорит, что со всеми работать я не хочу. В общем, я его понимаю. Он устал. Он говорит, что мне уже надоело, я не хочу потратить свою жизнь на общение с людьми, которые мне неприятны, и которые меня никогда не поймут. А мне все люди приятны. И я после своей мэрской кампании абсолютно вынес главное убеждение, что я с любыми пенсионерами, с военными, с милиционерами, с кем угодно прекрасно поговорю.

«Політики» такого типу, котрі не виступають за певний суспільний рух, з окресленими цілями та цінностями, а згодні виступати за що скажуть виборці, хоч за синє, хоч за біле, добре описані Євтушенком:

Они
в любую погоду —
такие,
как эта погода.
Им,
кто юлит, усердствуя,
и врет на собраньях всласть,
не важно,
что власть Советская,
а важно им то,
что власть.

DOU: Куди вкласти гроші щоб вони не тютю?
finance.ua: Де ж таки купити долари по оф. курсу?

а так да, відкладення втілення євроасоціації ( = допуску євробанків до українського ринку і українців до євробанків ) то дрібничка, нема про що жаліть…

Перечитывал «Должность во Вселенной» Владимира Савченко.

В двух словах: перед учеными появляется возможность наблюдать Вселенные. Во множественном числе. Вселенскими циклами, от тамошнего Большого Взрыва до угасания всего. И затем снова. И снова. И крутятся в них галактики, в галактиках вспыхивают и гаснут звезды, вокруг звезд формируются и кружат планеты. Или не кружат, или не формируются, а лишь звездная пыль отсвечивает до конца вселенского цикла. И можно записывать видео, можно фотографировать хоть метагалактики, хоть планетоиды, — вот только имена давать бессмысленно. Потому как мерцают там, в Объекте, эти вселенные со всеми галактиками по земному времени непрерывно. У них там — полноценные миллиарды лет и гигапарсеки, снаружи — секунды и метры.

И господа ученые, доценты с кандидатами, получают уникальный шанс посмотреть на тайны мироздания (пусть параллельного, но явно аналогичного нашему) вживую.

Книга о подвиге познания самого общего о мире, что только можно о нем познать.


И, так получилось, слегка о том, что советские господа ученые — самовлюбленные свиньи с заумью.

Первое: им плевать на человечество.

Им судьба вручила уникальный объект, можно сказать сундук с безграничным временем и пространством внутри. И герои книги не просто плюют на возможности его практического использования (испытания вакцин? генетические експерименты? рост кристалов? учеба? отдых?), перешагивая через себя иногда соглашаются (испытания материалов) — но именно скривившись внутре. Как эталон морального падения инженера показан контракт на выдержку коньяка в ускоренном времени. Ниже, мол, некуда.

Архитектор спланировал ускоренный город, в котором смогли бы жить и работать сотни тысяч людей. Герои в недоумении: а зачем? Зачем вот эти вот все биологи с материаловедами, писатели со студентами, а то и отдыхающие с их казино и ресторанами? Только шум и толкотня, а у нас там — Вселенные.

До свидания, архитектор.

Нам наше Познание важнее чужих житейских выгод. Герои с грустью размышляют, что, мол, людишкам-простецам всё равно, в каком направлении со скоростью много км/сек летит Солнечная систем и вообще — наша Галактика. Это поразительное движение в их ничтожных жизнях не играет никакой роли. И окажись оно вдруг противоположным ранее посчитанному, певцы всё также будут петь песни, полицейские ловить жуликов, а инженеры строить мосты.

Да ну их.

Рассматривать вселенные интересно. Но хочется глянуть на галактики. В галактиках — звезды. А у звезд — планеты, и, может быть — земного типа. Может быть даже с жизнью. А может — даже с разумной.

Герои справляются с задачей. Строят пространственную линзу и прикручивают к ней самообучающуюся систему поиска подходящих систем-планет. Находят, и теперь могут на многих примерах рассматривать как ползают материки, сменяются виды и даже возникают цивилизации.

И? И бьют себя по рукам! Да что же этом мы в самом деле!! Как какие-то, простихоссподи, биологи с геологами, будем такую мелочь рассматривать?! Закономерности планетологии и биосферы выявлять, чтоб с них людишки в жизни что-то поимели?

Да ну их, давайте назад, в выси.

Второе: женщины

Их нет. Во всём этом прекрасно-высоком и о-о-чень бла-а-городном процессе познания роль женщин — ждать и готовить борщ. И напоминать о низменном, вроде детей и денег. Иногда — безуспешно пытаться удержать от опасных поступков.

Среди героев рассуждающих о бесконечности женщин нет. Среди персонажей — одна. Несчастливая в любви (но красивая) — оттого что умная (тамошние мужчины таких избегали (!) — кибернетик-цундере, которую герой через её «ненадо» (показное, конечно же) на фоне галактики трахнет. Утвердившись (!), таким образом, в себе.

А про критерий Бехдель можно и не вспоминать, да.


Как-то что первое, что второе в 16 лет прошло мимо меня совершенно. О Вселенной же. О Познании. О Вечном.

А сейчас рука не дрогнула бы разогнать всю эту шарагу к чертовой матери и сдать площадя́ под бизнес-центры и казино.

Хороший человек Лео Каганов сходил на Марш Мира, поддержал Украину.

Плохой человек Сергей Лукьяненко таких людей назвал подлецами, и пожелал отмыть от их следов улицы.

Сергей ещё не озвучил четкую антифашистскую позицию что, значить, Каганов плохо любит Родину оттого что ЖЫД, но уже почти. Это всё понятно.

Политолог Сапожник, однако, и на Марш сходил, и за ДНР (стыдливо названную Донбассом) в ЖЖ отписался. И нашим, и вашим. Непонятно.

То ли страхуется на случай «когда наши танки въедут в Москву», то ли готовит почву для эмиграции.

Те, що Порошенко підписав капітуляцію по Донбасу — не дивно. В п’ятницю від свого відступилися самі ЄС/США, без чиєї підтримки в поточному стані фінансів воювати неможливо.

Країна живе від кредита до кредита, тож, навіть якби українське суспільсто було готове до тотальної війни «свобода або смерть» — коли IMF говорить «здавайтесь, бо грошей не дамо» — доводиться здаватись.

По процедурі в мене викликають майже однакову огиду і Порошенкове таємне голосування, і популізм Свободи/Тимошенко про «зраду».

Істеріка та всьопропало під катом. Я попередив.

Read more... )

Легендарный комбат Семен Семенченко — это бренд МВД. Не лучше Януковича?

Даже и в этом случае Семен был бы лучше.

Потому что полгода назад МВД была брендом Януковича.

Profile

tymofiy: (Default)
Tim Babych

Tags