Чигиринская задала хороший вопрос: «А зачем Еськов написал Кольценосца?» «По приколу», «для друзей», «магия» — это не ответ. Приколы разные бывают, можно на водных лыжах кататься, можно в шашки играть. Ок, нравится человеку графоманить. А почему именно на Толкиена решил написать апокриф, не на Булгакова, Сапковского или Эммануель? Что чесалось-то?

И, поставив перед собой задачу по-максимуму вписать мир Толкиена в исторический материализм, отчего ради восхваления Мордора от него отступил? Общество из трех гармонично сосуществующих рас? Техническое превосходство без экспансионизма и колониализма? Гуманитарные миссии? Really?

Однако такая страна была. Только не в Средневековье, а в газете Правда. Не способная себя прокормить, зависимая от импорта продовольствия, делавшая ставку на рациональное знание, со сверкающим шпилем-монументом Человеку, с дружбой народов, интернациональной помощью, и, разумеется, бросившая вызов тупому агрессивному Западу.

«Скажите, как её зовут!»

Добавим к этому книгу автора «Баллады о Боре-Робингуде» — про крутых русских бандитов, «Америkа» — про крутых русских колонистов, и одобрение захвата демократического присоединения территорий Украины «аж по Западенщину» — и получим четкий ответ, что сподвигло писать.

Ущемленный российско-советский патриотизм, практически прямым текстом ведь сказано. Обида за проигрыш Родины перед Западом. Желание отыграться за Наш Советский Мордор.
(мій переклад з книжки «Sapiens: коротка історія людства»)

Надлишки їжі, вирощеної селянами, а також нові технології перевозки дали можливість людям збиратись спочатку у села, потім містечка, потім у міста, котрі поєднувались у царства та комерційні мережі.

Але щоб скористатись з цих можливостей, надлишків їжі та уміння їх перевозити було недостатньо. Сам факт можливості прогодувати тисячі людей у місті чи мільйон у королівстві не гарантує того, що вони зможуть погодити як ділити земню та воду, як улагоджувати конфлікти, як діяти в часи засухи та війни. І якщо угоди дійти неможливо, то починається усобиця, хоч би склади й ломились від їжі. Французьку революцію очолили ситі юристи, а не зголоднілі селяни. Римська республіка була на висоті своєї могутньості у 1 ст. до н.е., коли кораблі зі скарбами з усього Середизем’я збагачували римлян більш ніж їхні предки могли б мріяти. Однак саме в цей момент найбільшого достатку римський порядок рухнув у серію кривавих громадянських війн. Югославія у 1991 мала більш ніж достатньо їжі щоб прогодувати все своє населення, і все одно занурилась у жахливу криваву баню.

Коренева проблема цих нещасть полягає в тому, що люди еволюціонували мільйони років у маленьких групках на кілька десятків осіб. І кілька тисячоліть, що минули від Сільскогосподарчої Революції до появи міст, королівств та імперій були недостатними для того, щоб міг розвинутись інстинкт до масової співпраці.

Незважаючи на відсутність такого біологічного інстинкту, в епоху збиральництва сотні незнайомців могли співпрацювати завдяки спільним міфам. Однак, ця співпраця була нечастою та обмеженою. Кожна група сапієнсів проживала своє життя окремо і забезпечувала більшість своїх потреб. Прадавній соціолог, що жив 20 тис. років тому і не знав про грядущу с/г революцію, міг би виснувати що міфологія має вельми обмежений вплив. Історії про духів-предків та племенні тотеми може й були достатньо потужні щоб дозволити п’ятистам людям обмінюватись прикрасами, святкувати химерні фестивалі, чи об’єднати сили для перемоги над групою неадертальців — та не більш. Міфологія, як міг би заключити прадавній соціолог, не може дати можливість мільйонам незнайомців співпрацювати на щоденній основі.

І він би помилився. Міфи, як виявилось, є сильнішими за будь-що, що можна було уявити. Коли с/г революція відкрила можливості для створення людних міст та могучих імперій, люди винайшли історії про великих богів, батьківщини та акціонерні товариства щоб забезпечити потрібні соціальні зв’язки. Поки людська еволюція повзла зі своєю звичайною слимачою швидкістю, людська уява будувала вражаючі мережі масової співпраці, нечувані доти на світі.

Близько 8500 до н.е. найбільшими поселеннями на планеті були села типу Ієріхона, котрі налічували кілька сотен жителів. На 7000 до н.е. місто Чатал-Гююк в Анатолії налічувало від 5 до 10 тис. жителів. Можливо, воно було найбільшим поселенням свого часу. Протягом п’ятого та четвертого тисячоліття до нашої ери, міста з тисячами жителів попроростали в Родючому Півмісяці, і кожне з них було оточене багатьма селами. У 3100 до н.е. вся нижня Долина Нилу була об’єднана у перше Єгипетське Царство. Його фараони правили тисячами квадратних кілометрів та сотнями тисяч людей. Близько 2250 до н.е. Саргон Давній викував першу імперію, Аккадську. Вона могла похвалитись мільйонами підданих та мала постійну армію числом 5400 солдат. Близько 1000 та 500 до н.е. перші мега-імперії з’явились на Близькому сході: Новоасирійська імперія, Вавілонська імперія та Перська імперія. Вони правили багатьма мільйонами підданих та командували десятками тисяч солдат.

У 221 до н.е. Циньська династія об’єднала Китай, і трохи пізніше Рим об’єднав Середземномор’я. Податки збирані з 40 мільйонів циньських підданих оплачували постійну армію з сотень тисяч солдат та бюрократію, що налічувала більш ніж сто тисяч чиновників. Римська імперія в зеніті своєї могутньості збирала податки зі ста мільйонів підданих. Цей прибуток оплачував постійну армію з 250 - 500 тис. солдат, мережу доріг котра прослужила півтори тисячі років, і театри й амфітеатри в яких проходять вистави й понині.

Вражає, звичайно, але не треба рожевих ілюзій стосовно «мереж масової співпраці» в фараонському Єгипті чи Римській Імперії. Хоча слово «співпраця» і звучить альтруїстично, вона не завжди добровільна і рідко рівнопартнерська. Більшість людських мереж співпраці були націлені на пригнічення та визискування. Селяни оплачувати розвиток мереж співпраці своїм дорогоцінним надлишком їжі, і впадали у відчай коли митар викреслював цілий рік тяжкого труда одним розчерком свого імперського пера. Славні римські амфітеатри були збудовані рабами для того щоб заможні та праздні римляни могли дивитись як інші раби б’ються в жорстоких гладіаторських виставах. Навіть тюрми та концентраційні табори є мережами співпраці, і можуть функціонувати лише тому що тисячі незнайомців якимсь чином умудряються координувати свої дії. Всі ці мережі співпраці — від міст давньої Месопотамії до Циньської чи Римської імперій — були «уявними порядками». Суспільні норми, що підтримували їх, не спирались ні на вродженимі інстинкти, ні на особисті знайомства — натомість спирались на віру у спільні міфи.

Як міфи можуть втримувати цілі імперії? Ми вже розглядали один такий приклад: Пежо. Тепер розглянемо два з найбільш відомих міфів історії: Кодекс Хамурапі ~1776 до н.е, котрий служив як інструкція по взаємодії сотням тисяч давніх вавілонців; та Декларацію Незалежності Америки 1776, котра нині служить інструкцією по взаємодії мільйонам сучасних американців.

У 1776 до нашої ери Вавілон був найбільшим містом світу. Вавілонська імперія була, напевне, найбільшою в світі, мала більш ніж мільйон підданих. Вона правила Месопотамією, включаючи частину сучасного Іраку та частину сучасних Сирії та Ірану. Найбільш відомим нині вівілонським царем є Хамурапі. Його слава в першу чергу пов’язана з текстом названим в його честь, Кодексом Хамурапі. Це була збірка законів та юридичних рішень що мали представити Хамурапі як взірезь справедливого короля, служити основою для єдинообразної судової системи по всі Вавілонській імперії, і розповісти майбутнім поколінням що таке справедливість та як діє справедливий король.

Наступні покоління оцінили. Інтелектуальна та бюрократична еліта давньої Месопотамії канонізувала цей текст, і послушники продовжували переписувати його ще довго по смерті Хамурапі та навіть його імперії. Кодекс Хамурапі, таким чином, є хорошим джерелом інформації про уявлення давніх месопотамців про ідеал соціального порядку.

Текст починається з розповіді про те, що боги Ану, Енліль та Мардук — головні божества месопотамського пантеону — призначили Хамурапі «навести порядок на землі, прогнати кривду та зло, і не дати сильним пригнічувати слабших». Далі він наводить 300 присудів, по формулі: «якщо станеться так і так, то присудити таке». Наприклад, присуди 196-9 та 209-14 звучать так:

196. Якщо вищий чоловік засліпить око іншому вищому чоловіку, йому слід засліпити око.
197. Якщо вищий чоловік зламає кістку іншому вищому чоловіку, йому слід зламати кістку.
198. Якщо він засліпить око простолюдину, чи зламає кістку простолюдину, має сплатити 60 шекелів срібла.
199. Якщо він засліпить око раба вищого чоловіка, чи зламає кістку рабу вищого чоловіка, має сплатити половину ціни раба.

209. Якщо вищий чоловік вдарить жінку вищого класу, і тим спричинить викидиш, має сплати десять шекелів за плод.
210. Якщо ця жінка помре, треба вбити його дочку.
211. Якщо він вдарить жінку простолюдина і тим спричинить викидиш, має сплатити п’ять шекелів срібла.
212. Якщо ця жінка помре — 30 шекелів.
213. Якщо він вдарить рабиню вищого чоловіка і тим спричинить викидиш, має сплатити два шекеля срібла.
214. Якщо ця рабиня помре — 20 шекелів.

Перелічивши ці присуди, Хамурапі ще раз наголошує що

Це є справедливі рішення, котрі Хамурапі, мудрий король, встановив і таким чином спрямував землю по дорозі правди та вірного життя. .. Я є Хамурапі, благородний король, я не був безпечним чи недбалим стосовно людства, ввіреного мені богом Енлілем, і чиїм пастирем я є волею бога Мардука.

Кодекс Хамурапі вважає що вавілонський соціальний устрій спираєтся на універсальні й вічні принципи справедливості, продиктовані богами. Принцип ієрархії має ключову роль. Згідно кодексу, люди діляться на три класи та дві статі: вищі люди, простолюдини, та раби. Члени кожного класу та статі мають різну цінність. Життя простолюдинки варте тридцять шекелів срібла, рабині двадцять шекелів, але око простолюдина варте шістдесят.

Кодекс також встановлює чітку ієрархію у сім’ях, згідно з якою діти не є незалежними особами, а скоріш майном їх батьків. Таким чином, якщо один вищий чоловік вб’є дочку іншого вищого чоловіка, страта власної дочки буде йому карою. Для нас може видатись дивним що вбивця лишається безкарним, але для Хамурапі та вавілонян це здавалось цілком справедливим. Кодекс Хамурапі був оснований на уявленні що якщо всі королівські піддані приймуть свою позицію в ієрархії та діятимуть відповідно, то мільйон жителів імперії зможуть ефективно співпрацювати. Їхнє суспільство тоді зможе виробити достатньо їжі для його членів, та розширити територію, щоб отримати більше багатств та кращу безпеку.

Приблизно 3500 років по смерті Хамурапі, жителі тринадцяти Британських колоній у Північній Америці вирішили що король Англії поступає з ними несправедливо. Їхні представники зібрались у місті Філадельфія і 4 липня 1776 колонії оголосили що вони більше не є підданими Британської Корони. Декларація Незалежності проголошувала універсальні та вічні принципи справедливості, котрі, як і ті що в Хамурапі, були натхнені божественною силою. Однак, головний принцип продиктований американським богом дещо відрізнявся від принципів продиктованих богами Вавілону. Декларація Незалежності Америки вказує що:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя.

Як і Кодекс Хамурапі, американський засадничий документ обіцяє що якщо всі люди діятимуть відповідно до його священних приципів, то мільйони зможуть співпрацювати ефективно, живучи безпечно та мирно у справедливому та заможному суспільстві. Як і Кодекс Хамурапі, Декларація Незалежності Америки була не просто документом свого часу — вона була сприйнята і наступними поколіннями. Американські школярі переписують та вчать її напам’ять вже більш ніж двісті років.

Два тексти ставлять нам очевидну дилему. І Кодекс Хамурапі, і Декларація Незалежності заявляють про вічні та універсальні принципи справедливості, але на думку американців всі люди рівні, а згідно вавілонців — рішуче нерівні. Американці, звійно, скажуть що вони праві, а Хамурапі помилявся. Хамурапі, звійсно, відказав би що правий він, а помиляються вони. Насправді помиляються обоє. І Хамурапі, і Американські Засновники уявляли реальність керовану принципами справедливості, як рівність чи ієрархію. Однак єдине місце де такі універсальні принципи існують є плідна уява сапієнсів, та міфи, котрі вони придумують та розповідають одне одному. Ці принципи не мають об’єктивної чинності.

Нам легко погодитись що поділ людей на «вищих» та «простолюдинів» є робота уяви. Але ідея що всі люди є рівні також є міфом. В якому сенсі всі люди рівні одне одному? Чи існує об’єктивна реальність, поза людською уявою, де всі люди дійсно рівні? Хіба люди рівні одне одному біологічно? Спробуймо перекласти найвідоміші рядки Декларації Незалежності у біологічні терміни:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя.

Згідно науки біології, люди не «створені». Вони еволюціонували. І вони вже точно не еволюціонували щоб бути «рівними». Ідея рівності невід’ємно переплетена з ідеєю творення. Американці отримали ідею рівності з християнства, котре каже що кожна особа має божественно створену душу, і всі душі рівні перед Богом. Однак, якщо ми не віримо в християнські міфи щодо Бога, творіння та душі, то що означає «рівність» людей? Еволюція діє на різниці, а не на рівності. Кожна особа несе дещо різний генетичний код, і підпадає від народження під різні впливи середовища. Це веде до розвитку різних якостей, що дають різні шанси на виживання. «Створені рівними» слід перекласти як «розвивались по різному».

І так само як люди ніколи не були створені, згідно науки біології не існує «Творця», котрий «обдаровує» їх чимось. Є тільки сліпий еволюційний процес, позбавлений будь-якої мети, що веде до народження індивідів. «Обдаровані Творцем» слід перекласти просто як «народжені».

Далі, в біології нема таких речей як права. Є тільки органи, здатності та характеристики. Птахи літають не тому, що в них є право літати, а тому що в них є крила. І неправда, що ці органи, здатності та характеристики є «невідбірними». Чимало з них проходять через постійні мутації, і з часом можуть бути цілком втрачені. Страус це птах що втратив здатність літати. Тож «невідбірні права» слід перекласти як «змінні характеристики».

І які характеристики розвились у людей? «Життя» — певно. Але «свобода»? Нема такої речі в біології. Як і рівність, права та товариства з обмеженою відповідальністю, свобода є вигадкою людей, і вона існує лише в їх уяві. З біологічної точки зору безглуздо казати що люди в демократичних суспільствах вільні, а в диктатурах ні. І щодо «щастя»? Поки що біологічні дослідження не змогли сформулювати чітке визначення щастя, чи знайти спосіб його виміряти. Більшість біологічних теорій визнають лише існування задоволення, його легше визначити та виміряти. Тож «життя, свобода та прагнення щастя» слід перекласти як «життя та прагнення задоволення».

Ось рядок з Декларації Незалежності перекладений на біологічні терміни:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всі люди розвивались по різному, народились з певними змінними характеристиками, серед яких є життя та прагнення задоволення.

Адвокати рівності та людських прав можуть розгніватись на такі викладки. Вони, напевне, скажуть: «Ми знаємо що люди не рівні біологічно! Але якщо ми повіримо у те що всі ми рівні по суті, то це дозволить нам створити стабільне та заможне суспільство». Я з цим не сперечаюсь. Це в точності те, що я маю на увазі під «уявленим порядком». Ми віримо у певний порядок не тому, що він об’єктивно вірний, а тому що віра в нього дозволяє нам ефективно взаємодіяти та створювати краще суспільство. Уявлені порядки не є злими заговорами чи безкориснами міражами. Скоріш, вони є єдиним способом великій кількості людей ефективно взаємодіяти. І майте на увазі, що Хамурапі міг би захистити принцип ієрархії тією самою логікою: «Я знаю, що вищі, простолюдини та раби не є вроджено різними типами людей. Але якщо ми повіримо що вони є, то це дозволить нам створити стабільне та заможне суспільство».

Перечитывал «Должность во Вселенной» Владимира Савченко.

В двух словах: перед учеными появляется возможность наблюдать Вселенные. Во множественном числе. Вселенскими циклами, от тамошнего Большого Взрыва до угасания всего. И затем снова. И снова. И крутятся в них галактики, в галактиках вспыхивают и гаснут звезды, вокруг звезд формируются и кружат планеты. Или не кружат, или не формируются, а лишь звездная пыль отсвечивает до конца вселенского цикла. И можно записывать видео, можно фотографировать хоть метагалактики, хоть планетоиды, — вот только имена давать бессмысленно. Потому как мерцают там, в Объекте, эти вселенные со всеми галактиками по земному времени непрерывно. У них там — полноценные миллиарды лет и гигапарсеки, снаружи — секунды и метры.

И господа ученые, доценты с кандидатами, получают уникальный шанс посмотреть на тайны мироздания (пусть параллельного, но явно аналогичного нашему) вживую.

Книга о подвиге познания самого общего о мире, что только можно о нем познать.


И, так получилось, слегка о том, что советские господа ученые — самовлюбленные свиньи с заумью.

Первое: им плевать на человечество.

Им судьба вручила уникальный объект, можно сказать сундук с безграничным временем и пространством внутри. И герои книги не просто плюют на возможности его практического использования (испытания вакцин? генетические експерименты? рост кристалов? учеба? отдых?), перешагивая через себя иногда соглашаются (испытания материалов) — но именно скривившись внутре. Как эталон морального падения инженера показан контракт на выдержку коньяка в ускоренном времени. Ниже, мол, некуда.

Архитектор спланировал ускоренный город, в котором смогли бы жить и работать сотни тысяч людей. Герои в недоумении: а зачем? Зачем вот эти вот все биологи с материаловедами, писатели со студентами, а то и отдыхающие с их казино и ресторанами? Только шум и толкотня, а у нас там — Вселенные.

До свидания, архитектор.

Нам наше Познание важнее чужих житейских выгод. Герои с грустью размышляют, что, мол, людишкам-простецам всё равно, в каком направлении со скоростью много км/сек летит Солнечная систем и вообще — наша Галактика. Это поразительное движение в их ничтожных жизнях не играет никакой роли. И окажись оно вдруг противоположным ранее посчитанному, певцы всё также будут петь песни, полицейские ловить жуликов, а инженеры строить мосты.

Да ну их.

Рассматривать вселенные интересно. Но хочется глянуть на галактики. В галактиках — звезды. А у звезд — планеты, и, может быть — земного типа. Может быть даже с жизнью. А может — даже с разумной.

Герои справляются с задачей. Строят пространственную линзу и прикручивают к ней самообучающуюся систему поиска подходящих систем-планет. Находят, и теперь могут на многих примерах рассматривать как ползают материки, сменяются виды и даже возникают цивилизации.

И? И бьют себя по рукам! Да что же этом мы в самом деле!! Как какие-то, простихоссподи, биологи с геологами, будем такую мелочь рассматривать?! Закономерности планетологии и биосферы выявлять, чтоб с них людишки в жизни что-то поимели?

Да ну их, давайте назад, в выси.

Второе: женщины

Их нет. Во всём этом прекрасно-высоком и о-о-чень бла-а-городном процессе познания роль женщин — ждать и готовить борщ. И напоминать о низменном, вроде детей и денег. Иногда — безуспешно пытаться удержать от опасных поступков.

Среди героев рассуждающих о бесконечности женщин нет. Среди персонажей — одна. Несчастливая в любви (но красивая) — оттого что умная (тамошние мужчины таких избегали (!) — кибернетик-цундере, которую герой через её «ненадо» (показное, конечно же) на фоне галактики трахнет. Утвердившись (!), таким образом, в себе.

А про критерий Бехдель можно и не вспоминать, да.


Как-то что первое, что второе в 16 лет прошло мимо меня совершенно. О Вселенной же. О Познании. О Вечном.

А сейчас рука не дрогнула бы разогнать всю эту шарагу к чертовой матери и сдать площадя́ под бизнес-центры и казино.

Death of a thin-skinned animal — це книжка, по якій було знято відомий фільм «Профессіонал» з Бельмондо. Моє гугл-фу виявилось недостатнім щоб знайти в мережі англійський текст, тож я прочитав російський переклад.

І, мушу сказати, це саме той випадок коли книжка краща за фільм. З двох причин:

  • в книжці історія розказана докладніше (само собою)
  • у книжці нема Бельмондо

Далі, само собою, спойлери, відповіді на питання, котрі виникали у мене по перегляду фільма та цікавинки по книзі.

Дійові особи: Британська розвідка та Агент посланий нею вбити африканського Диктатора. Котрому, власне, через зміну політичної ситуації агента й здають. Він же через два роки повертається з пекла у Лондон, повідомляє начальство застарілим шифром що «завдання буде виконано» якраз під час офіційного візиту диктатора до метрополії і починає гру в котика. Отже:

Навіщо Агента здали Диктатору? Ок, вбивати передумали, але навіщо було віддавати йому свою людину на тортури?
Так, ситуація помінялась, і, диктатор що було збирався піти чи то під американську, чи то під російську кришу, став другом британської корони. «На то були причини. Нафта, наприклад, але не тільки. Ще уран». Штука в тому, що відкликати агента не вдавалось ніяк. Він не вийшов на зв’язок з місцевими резидентами, щоб вже напевне вони його не могли здати. Про те що саме геолог Джон (під таким, скажімо, іменем, агент в’їхав в те Зімбабве) не просто геолог знали лише в Лондоні. І удумали лише один спосіб зупинити «геолога» — анонімно натякнувши місцевим поліцаям, що у того на умі. Доказів, звичайно ж, жодних, але ж «знають навіть в яслах малі діти, що кращє перебдіть, ніж недобдіти», а параноїдальні диктатори й поготів.

Від себе: стає ясно, що думав письменник, але чому не було навіть одностороннього зв’язку (через радіо, газети, об’яви) — все одно дивно. Напевне, автор не дивився Штірліца.

Чому Агент все ще хоче вбити Диктатора? От дався він йому тепер-то?
Агент, виявляється, людина з принципами. На це вказував ще психолог, котрий створював його профіль перед відправкою на завдання. І психолог не радив його відправляти, рекомендував знайти когось аморального. Але по сукупності інших характеристик, знань та досвіду, вирішили послати цього. Обгрунтувавши йому необхідність знищення диктатора не лише інтересами Батьківщини, але й чорними того ділами. Теперішніми страшними стражданням тамошнього люду, та майбутніми ще гіршими.

На допитах агента підтримувала думка про те, що «всіх не перевішаєте», після нього прийдуть інші. Потім кати знущались з нього, показуючи фото диктатора поруч з королевою.

Далі каторга, втеча, трущоби — часу докладно ознайомитись з життям у країні за влади любого пана президента було досить. І, якщо агент і спочатку погодився вбити кривавого тирана цілком щиро, то після всього що сталось, він лише цією думкою і жив.

Глядячи ж на Бельмондо, котрому все забавки, не тямиш — до чого це він.

Навіщо агент повідомляє про свої наміри Службу? Який же він після цього Професіонал, хіба це професіоналізм — так викаблучуватися? Адже без цього вбити ціль було б в стократ легше.
Досягнути мети, і вижити при цьому — такого агент на початку книги не планував. Головне було лише вбити диктатора, і цього він мав досягнути навіть якщо йому буде протистояти Служба. Адже вкрай важко зупинити камікадзе. Тож можна ще й шпильнути рідну організацію на прощання.

По Бельмондо цього не видно. Він проходить фільм на IDDQD, самими кулаками розкидуючи кількох громил у готелі, однією лише харизмою отримуючи інформацію від повії президента, з властивою лише йому легкістю перескокує з ліжка своєї дружини у ліжко коханки, схоже — постійної. Мачомен же. І лише в самому кінці, з якогось дива, підлі службісти, котрих він в черговий раз вправно перехитрив, стріляють герою у спину.

Виходить, що телеграму Бельмондо слав лише тому, що просто вбивати негра і грати своїх жінок без того щоб паралельно виписувати цілющих люлєй колишнім колегам йому було б геть нецікаво. Ну, як наче Чаку Норісу віджиматись на двох руках. Він, як відомо, це робить на кількох пальцях однієї, і у вертикальній площині, походу вимахуючи ногами хитрі фігури в повітрі.

Книжковий же агент живіший, і зовсім не з картону. Інформацію від повії він отримує не білозубою посмішкою, а представившись агентом жовтої преси та пообіцявши за подробиці життя чорного гостя кругленьку суму. В бійки не лізе. По центру міста автогонки не влаштовує, і дуелі в стилі Дикого Заходу також. Фортуна йому коли посміхається, а коли й не дуже.

До своєї колишньої секретарки він приходить тому, що після того як він ледве вирвався з бійки влаштованої футбольними фанатами, йому закривавленому та без грошей більше нікуди було піти. До того у них не було роману, вони провели разом лише одну ніч, потім він відправився у те нещасливе відрядження.

І від маніяка-поліцейського свою дружину рятує не герой, а його колишній друг. В которого вона, до речі, потім і лишається, що героя цілком влаштовує. І тому що відносини їх з подружніх давно перетворились на просто дружні, і тому що він себе живим не дуже числить.

Але це змінюється. Закохуючись у секретарку, в котрої він переховується, відповідаючи на її почуття, агент вирішує вижити. Знищити ворога, але докласти максимум зусиль щоб після цього зникнути не тільки з поля зору спецслужби та поліції, а й з країни взагалі. З коханою на пару. Придумуючи для цього план вкрай ризиковий, але все одно трохи більш логічний ніж той що був показаний у фільмі. Скажімо, за втечу з країни він зумів домовитись з Моссадом, котрим негр стояв поперек горла підтримкою арабських терористів.

Така от казочка.

Написав твір про ебуки, Firefox та мою скромну роль в процесі поєднання того і іншого. blog.clear.com.ua/2009/09/firefox-and-ebooks/

2го серпня я йду у відпустку. Тоді й почитаю, в тиші та спокої з своєї лбуки про те хто саме з пихатих студентів Хогвартсу не доживе до зими. Книжка вже в закромах :)

Вам, поклонники Мастер оф Орион!

Лучшая книга по этому миру скоро обзаведётся игрой.

Однако, умиляет отношение автора к правам создателей Ориона:

«Только Чужие носят другие имена. Во избежание. :)» и тут же: «Будет 'официальный' вариант — с измененными названиями и неофициальный патч, меняющий все имена на привычные. :) »

doctor-livsy.livejournal.com/130586.html?thread=19460890&style=mine#t19460890

Эти люди борются с сетевым пиратством?

В одном «аффтары» правы. Присутствие в сети вредит. Почитав некорых из них на форуме «Архивов» (не тексты, о нет! исключительно постинги!), я поняла, что никогда не возьму в руки их книг, будь то бумажная или электронная копия, бесплатная или за деньги.

© [livejournal.com profile] elvit

Я люблю многие книги Лукьяненко. Мне всегда будет нехватать того влюблённого в Сеть человека, который написал Лабиринт Отражений. Я с удовольствием в N-ный раз перечитаю Линию Грёз и Звёзды — те которые Холодные Игрушки. У Сергея были ожившие мечты фидошника, была полёмика с мэтрами, была блестящая попытка оживить нарисованный мир компьютерной игры, были мальчики кровавые в глазах. За это всё ему огромное спасибо.

Последней же блестящей книгой на мой субъективный взгляд — а объективность будет только на Страшном Суде, да и то только если адвокатам не дадут слова — был «Геном».

А потом… Потом всё как-то заверте… Самоанализ в «Осенних визитах», миры построенные по принципу «это уберём, это оставим»: Холодные берега, Дозоры, книги написанные «потому что дедлайн». Единственное, что радовало в этих книгах — это Сергеевское внимание к деталям. Его неподражаемый талант придумывать миры непротиворечивые и полные внутренней жизни.

Как я однажды уже высказывался — профессионализм — это умение работать не дожидаясь вдохновения. Что же, Сергей несомненно стал профессионалом. Обрёл мастерство, которое не пропьёшь и не проешь.

Но для того чтобы написать не Продукт, а Книгу одного мастерства видимо мало. Необходимо еще внутреннее горение, тема, которая волнует и которую хочется зарисовать словами. А вот как раз мечты и страхи у автора, похоже, кончились. Оно и понятно. Их число конечно, а сытая и семейная жизнь как раз способствует душевному равновесию.

Вот и. «Проходные книги», войнушка с пирацтвом, ЖЖ..

Однако! В данном случае произошел очередной прорыв. Есть ещё темы которые волнуют мэтра! Сытым людям тоже не всё нравится в жизни!

Решив первоочередные материальные проблемы люди начинают думать не только о себе-своей семье. А о своём районе, городе, стране. Оглядываются и задаются вопросом: «а почему вокруг такая Жопа?»

Что не так, за что этой стране, Господи?

Кто виноват?!! Где эта сволочь?!!!

Вот этот вопрос и рассматривается в книге «Черновик». Жаль, полностью тема будет раскрыта только в продолжении. Что же, буду ждать.

Кстати, свой экземпляр я честно купил. Свой бакс книга однозначно стоит.

Вийшов HarryPotter-6.

вже роздають торренти:
http://isohunt.com/release.php?ihq=&poster=&cat=10&id=17883
(обидва нормальні)

от тільки, схоже, тема сексу знову розкрита не буде…

Profile

tymofiy: (Default)
Tim Babych

Tags