Їздив Славі по гітару. Пройшовся по Петрівці. Трошки. І вже згадав за що я не люблю Київ: ларьки, бруд, шанхай.

А ще російська мова всюди. Недавно писав відповіді про історію, тож читав про громадянську війну. Шкода що так все вийшло, але навряд чи воно могло вийти інакше, з неукраїнськими містами на початку 20-го ст. Та й ненайгірше: баварська, прованська, навіть ірландська мови в набагато гіршому стані ніж українська нині.

Моя мова щезає, це сумно, але особисто я все одно щезну раніше. А якщо я переїду у Львів то зможу, напевне, пожити у комфортнішому мовному середовищі. Хоча машини на тротуарах там теж ставлять, і всім це так само пофіг.

Так само мало сенсу хвилюватись за глобальне потепління. Не моя проблема. Це Слава мав би хвилюватись, але в 15 років хвилюють зовсім інші речі.

Колись, коли я читав зоряну фантастику, мене дивувало існування зрадників, що зголошувались працювати на Чужих. Зрадник у війні між країнами — то ще було зрозуміло. Так, це ницість, але логіка ясна: заробити грошей нищенні свого народу, а самому звалити до пальм, білих штанів та мулаток.

Але на що може розраховувати зрадник, що зраджує все Людство? Зраджує ворогу, котрий ставить собі за мету сапієнсів винищити до ноги, в разі перемоги якого вже не буде ні пальм, ні мулаток ніде і ніяк? В чому ж тоді сенс такого поступку, в результаті якого зникне геть усе?

Просто. Зрадник каже собі що його життя все одно скінчиться. Хоч би що і як ти не робив — ти вмреш, нейрони перестануть передавати сигнали і все. Чи вмреш ти Папою римським, чи диктатором планети, чи бомжем при вокзалі, чи причиною гибелі мільярдів — результат особисто для тебе буде однаковісіньким. Тобто, не буде ніякого результату. Бо взагалі для тебе нічого не буде.

І якщо тобі для комфорту необов'язкове існування інших людей, то можеш сміливо брати в інопланетян свої сто років комфортного життя, N прислуги і насолоджуватись ними.

Ще можливо, що моя нездатність уявити таку психіку в мої 15 років була викликана не тільки тим, що я взагалі не думав про смерть, а ще й тим що я тоді більше переймався людьми навколо.

m.m.

2 Jan 2015 11:43

— Доктор, я умру?!
— Умрете. И я. И вообще все. Valar morghulis. А ещё запомните: every man dies, not every man really lives.

Будьте здоровы, до свидания.

Зранку прийшов на Хрещатик подякувати дядькам що вертались з фронту. Така собі народна ініціатива, з офіціозу був присутній Кличко, та військовий оркестр.

Ніяково їм дивитись та аплодувати. Бо я тут, а вони — там.


Потім поїхав шакалити до посольств, благо у суботу вони всі зібрались в одному місці — на благодійну ярмарку в Олімпійському. З гостинцями, танцями та костюмами.

Так от, виявляється московські крики про неприпустимість «пєченьок Нуланд» — таки не зовсім брехня.

Бо за смачнющі піріжки від британського посольства душу так точно можно продати :)

На шкільну лінійку 1 вересня 2014 року вчителя просили не приносити букети квітів. А здати гроші на допомогу одному воєнруку печерського району, котрого скалічило на війні. Здали, розписались.

Купа дітей вдягли вишиванки та ленточки. Вперше на моїй пам’яті гімн діти та батьки масово співали вголос, приклавши руку до серця.

Запрошений ветеран почав свою промову «Слава Україні», якийсь школяр машинально викрикнув відгук :) — але ветеран його сказав сам.

Однією з мелодій, під котрі діти розходились по класах, була «На горі Маківці». Та що Хлопці, підемо, боротися за славу. За Україну, за рідні права, державу.

Вже понад два місяці я в команді київської аусорсингової компанії Innovecs розробляю адмінку онлайн-курсів edX.org. Я цього хотів.

* суспільно-корисне діло? check
* великий проект з талановитими інженерами та правильними процесами? check
* opensource, github? check and check
* python, django, complex frontend? все так.
* зручний офіс недалеко від дому
* хороша зп.
* і навіть холіворне питання довжини строки тут рішено на мій смак.

Однак пост буде не про мене, а про війну та її роль в наших життях. Кожен раз, читаючи новини, прес-релізи нашого любого уряду, чи, взагалі, чуючи слово АТО — я морщусь подумки. Чому АТО і бойовики? Чому не Війна та росіяни? Чому Київ досі живе мирним життям, коли кращі сини нашої країни гинуть на сході за її майбутнє? Де плакати «все для фронта, все для перемоги» та відповідні дії? Адже ж ясно, що так ми війну не виграємо, так війну можна вести тільки проти сильно слабшого противника, а РФ — противник серйозний.

А вчора почув мотивацію відсутньості слова «війна» в нашому інформаційному просторі. Стосовно нас же, програмістів. На зустрічі з керівником нашої компанії Алексом Луцьким.

Компанія розвивається, розширюється на нові поверхи нашої башти, шукає нових замовлень та успішно справляється з існуючими. Але є один пункт. Замовникам доводиться пояснювати що «складний політичний момент» не завадить працювати. Що «напружена ситуація» суттєво не вплине на Київ. Що Київ це столиця і «ті негаразди» до нас не докотяться.

Замовники все одно хмурять брови. Наче розуміють лише ізраїльтяни, вони ж воюють вже 50 років і живі. Та вони одні такі, і про що вони в це момент думають — все одно не ясно.

Слово «війна» пану Луцькому було так некомфортне, що він машинально уникав його навіть на зустрічі з працівниками, і я його розумію.

Від цього слова всі плани полетять настільки шкереберть, що усе інше стане вже неважливим. Великі замовники почувши це слово порахують свій ризик та перенесуть розробку в іншу країну. Менші, зважаючи на ризик, схочуть інші гроші. Бездоганна репутація компанії буде помимо її волі заплямована боями неподалік.

Та й логічні підстави для опису ситуації як АТО, а не «війна з РФ» присутні: війна неоголошена, війскове втручання вельми обмежене. ВВХ цю межу все рухає, але у бізнесу та урядовців є підстави сподіватись що до бомбардувань столиці вона таки не дойде. Або логіка діяти так, наче не дойде. Бо дивись пункт перший: запасу міцності щоб закладати ще й _такий_ ризик в нас і близько нема.

В успішної компанії, не зав’язаної на українські замовлення, таких резервів нема. Ми діємо впритик, і, якщо навіть затримка проплати від двох клієнтів спричиняє затримку виплат з/п розробникам — то втечу замовників від слова «війна» компанія навряд чи переживе, а отже діяльність припиниться задовго до появи російських танків під Києвом.

Ну і, я так розумію, з цих же міркувань в нас нема ніякого фонду на робітників котрим прийшла черга захищати Батьківщину. Software engineer може її захищати в рахунок своєї відпустки, відгулів, та неоплачуваної відпустки. Збереження робочого місця понад цей термін (~два місяці) можливе лише якщо той проект, над котрим працював солдат у минулому житті, згоден його чекати.

В цьому ж ключі (у нас АТО, не війна) всі зірки українського аутсорсу (EPAM, Ciklum, SoftServe, Innovecs, Cogniance), та представники уряду (Кличко, Яценюк, Шеремета) будуть рекламувати нашу країну у вересні в Сан-Франциско на зустрічі з інвесторами Ukraine Tech Gem. Цілий день розповідей про те яка Україна продвинута, чудова та стабільна. Пре-паті з Русланою та афтерпаті інклюдед.

Щож, логічно. Країні потрібні проекти, гроші, інвестиції, котрих без іміджу стабільності не отримаєш: в Абхазію інвестувати дурних нема.

А порятунок утопающих і страховка сім’ї призивника-програміста, напевне, діло рук самих високооплачуваних програмістів. Всерйоз думаю про схему страхової спілки на підприємстві. Скажімо, підписанти погоджуються віддавати по $200 з кожної зарплати з тим, що в разі призову когось з товариства, його сім’ї на період служби буде виплачуватись хоч по $1000 на місяць. Трохи менше будемо хвилюватись за «як там рідні якщо мені доведеться піти». Принаймні поки призивати будуть не половину з нас.

Поспілкувався в з сепаратисткою. Натуральною, з Донецька, голосувала за ДНР. В тепличних умовах: в Києві, за чаєм, у нас хороші відносини. Почув наступне:

  • всі начальство і менти на місці, патрулюють, в місті тихо. Які прапори де висять — вона уваги не звертала.
  • люди накручені, більше всього тим що «до нас на танках приїхали»
  • і ще «нам не подобається ця влада». Раніше їй Порошенко подобався, але з його рухом в сторону ЄС перестав. І взагалі тих їй ніхто з політиків не подобається.
  • ЄС асоціюють з додатковими податками, регуляціями, ростом долара та іншими злигоднями
  • кілька разів почув що «на Донбасі народ як каже, то зразу робить, а не обговорює та домовляється як в Києві, тож коли сказали що рос. мову заборонять, то всі зразу і взялись за зброю»
  • знайомий зі Славянська божився їй що ПЗРК у «ополченців» трофейний

Спробую донести, що чесні вибори — то є найкращий спосіб покращити владу. Власне ж, Майдан і домагався дострокових перевиборів президента. А якщо не подобається не тільки президент, а і вся Рада — так під вимогу перевиборів Ради вся Україна підписалась би, і майданівці перші. І європеці теж підтримають, що ж може бути прозоріше та демократичніше.

Ну і що любов до рос.мови та березок то ясно, але вважати прапор сучасної РФ символом Свободи та боротьби з олігархатом… ну ніяк, ніяк :)

Більше всього це все скидається на спробу місцевих феодалів убезпечити себе від змін. Відігнати Київ, і домогтися збереження стану речей. Грабувати регіон як раніш. І «народний протест» як вмикається, так і вимикається, якщо вже не потрібен. Ррраз — блок-пости сепаратистів. Дддва — вони зникають, на вулиці виходять народні дружини заводу, а робітників змушують підписувати петицію про єдність країни. «А що люди можуть зробити, підписують, інакше ж звільнять…». Рреволюціонери, ага. Воля народу, ага.

Сільпо і черга

Стою я якось в черзі в сільпо, за мною займає місце дівчина і кудись відходить. Ок, чекаю. Підходить якийсь ханига з пляшкою 2л пива і теж стоїть. Дівчина вертається, я повідомляю що вона займала. Мужичок мовчить. Черга рухається.

Черга довга. Нарешті доходимо до каси, за нами трьома з десяток людей набралось. Я розплатився. Чолов’яга ставить своє пиво до каси і просить пробити. Нагадую йому, що дівчина займала, він за нею, і голосно інформую чергу та охоронців що оцей от лізе поперед себе.

Чогось мені здавалось, що закони черги змусять людей обуритись. «Вас тут не стояло», все таке. Виринали в пам’яті переклички в чергах перебудови, «по літру масла в одні руки» і т.д. Ну і сподівався що охоронці мають розрулити питання, тим більше що по суті проісходящєго питань не було ні в кого. Аргументи пиволюба зводились до «та одну ж пляшку» і «чо ти мені вказуєш, я ж тя старший».

Я помилявся. По обох пунктах.

1) Черзі було пофіг. Якби він намагався пройти вперед з хвоста, і тим затримував їх, або, бороньбоже, зменшував би їхні шанси на отримання дефіциту — скандал би таки розгорівся. Але ми всі троє були біля каси, і покупцям було абсолютно фіолетово хто пройде перший, хто другий. Навпаки, почалось бурчання про давайте швидше.

2) Охороні було теж пофіг! Єдина реакція, котру виказав охоронець, побачивши назріваючий конфлікт, була: «розбирайтесь поза магазином» (sic!). «А хіба не ваш обов’зок слідкувати за порядком? — А от ненада мені про мої обов’язки розказувать!» (сук!) Мені пофіг на ваш customer experience, мені особисто цікаво лише щоб нічо не побилось, і швидше скінчилась зміна, ага.

Що було робить?

Викинути пиволюба з черги не вийшло б. Тобто якби черга стояла на вулиці — цілком реально. За грудки і лети, голубе. А на вузенькій доріжечці при касі єдиним результатом були завалені стенди з твіксами-жуйками і серйозний конфлікт з охороною.

Від котрої я ж чекав допомоги! Власне, їхня тупа відмова робити свою роботу — та скільки там було тієї роботи, однієї фрази «станьте на своє місце» було б достатньо! — настільки збила мене з панталику що я не знав що робити…

Допетрав лише сильно пізніше. Потрібно було зуміти вивернути ситуацію так, щоб не я кіпішував, затримував чергу та відволікав охорону від медитацій, хай би через тристаразів правильну підставу. На правильність тут всім чхати. Щоб той нахаба мусив метушитись, та ще й не маючи підстав — тоді шансів на те, що черга й охорона таки обурились би стало сильно більше.

Можна було б:

а) не пробивати чи не оплачувати свій товар, доки він фізично не пропутить дівчину вперед.
б) вже опинившись ситуації з оплаченим і спакованим товаром я міг просто штовханути/кинути пляшку по ленті назад.

І, таким чином застосувавши наявні важелі, далі вже спостерігати за чужими діями з виграшної позиції, де час працює на тебе.


Маршрутка і рюкзак

Чи дійсно Студент зачепив Пасажира своїм рюкзаком я не бачив. І, якщо по правильному, то правда в словах Пасажира дійсно була: рюкзак у транспорті варто знімати. Та то таке.

— Знімай, шмаркач, бо зара я сам з тебе зніму! [нерозбірлива лайка]. Або зріжу лямки, спецом для таких ножиці припас! Негайно ж!

Пасажир, попри весь свій гучний голос, розумів, що просто так зняти-зрізати не вийде. Знадобиться якщо не допомога салону, то, хоча б, його невтручання. Салону ж штурханина, а то й бійка, і скандал полюбому були геть непотрібні.

Студент же, і так маючи позиційну перевагу, її дуже грамотно закріпив. Зняв окуляри і склав їх у кишеню куртки. Телефоном клацнув фото власника ножиць і поклав в іншу. Після чого застібнув кишені на молнії.

Мовчки. «Ну-ну, знімай, спробуй».

Скандал зтих за півхвилини.

Кілька років тому угораздило нас з дружиною купити квартиру у будинку кооперативної форми власності 1975 р. постройки.

Позавчора чоловік 30 з будинку (96 квартир) зібралося на збори щоб:

  1. узгодити нові тарифи
  2. узгодити збір додаткових коштів на ремонт
  3. прийняти новий статут, замість того, 1975р.
  4. різне.

Говорили-балакали, по п. 1, 2, 4 у мене питань не виникло — ремонтувати давно пора, і від кількох лишніх сотень гривень на це діло я не збіднію. А от розгляд п.3 (статуту) був епічний.

— Статут треба було оновити, ми оновили, повикидали стару радянщину, але в принципі те саме. Проголосуємо? Не читаючи.
— Так, шотянуть, давайте, ми — за! — сказали бабки.
— о_О — сказали трое (прописом: ТРОЄ) чоловік.
— Та коли ми ще зберемось, що ви мутите!
— Нєнєнє, — повторили шибко вумні отщєпєнці.
— Нуладно, сказало правління, візьміть потім почитаєте. Раз вам так уже цікаво…

Взяв, почитав.

Якщо попередній статут (1975) був диким шматком копіпасти з якогось радянського закону про житло — натурально, там в числі іншого описувались права та устрій житлових кооперативів не тільки міських, але й сільських, то новий виявився… … а) трохи скороченим варіантом того самого. б) тупо копією якогось статуту з навколишніх будинків.

Права продавати чи передавати житло у спадок як не було, так і нема. Право здавати його в оренду у статуті-75 було, хоча вимагалась згода всіх інших членів кооперативу, але в процесі написання статуту-2013 воно зовсім загубилось. Лишилось право кооперативу неплатників та бешкетників вигнати з кооперативу, і виселити з помешкання, «без надання іншого приміщення» та, само собою, без відшкодування вартості.

Ок. Бува. Школярі тулять реферати з вікіпедії, управдоми ксерять статути в сусідів. З одруками в заголовку на першій сторінці.

Хто, як не ми, ге? Прочитав, написав на папері пропозиції щодо правок, заніс управдомші Ларисі.

— Та не звертайте уваги, то все неважливо. (!) Це типовий (!!). Я його не читала ще. (!!!)

26 квітня 1986р. ми всією сім’єю зустріли у с. Приволля на Донбасі — гостювали у діда-баби з маминої сторони. А на першетравня батьки з нами, дітьми, вернулись у Київ, бо треба ж буде виходити на роботу!

Про ситуацію знали з телевізора, а по телевізору віщали що «усе під контролем, небезпеки нема». Як казала мама, «на нас тут всі тааакими очима дивились…»: всі як могли намагались виїхати З, а Бабичі повернулись У. На вокзалах казала жах що діялось, а заводський автобус з тими дітьми, на яких вдалось вибити путьовки, проводжали як в останню путь. Ми ж з сестрою сиділи вдома з закритими вікнами і чекали поки приїде машиною дід і забере нас в село.

Це ми з мамою 22-го дивились ось цей фільм, вона і згадувала.

Знаєте як те рильце в телеящику, котре народ заспокоювало, називали? «Чорнобильский соловей». А призваних на реактор резервістів натурально і називали «партизанами». Один мій родич з Закарпаття так сам туди набився і поїхав, бо на ліквідації платили добре. Ще й дружина його вклинилась туди ж, по гроші і за компанію.

Вчора полуношничав до третьої години ночі. З коридору донеслося слабе «Поможіть!». Вийшов глянути — у старенького сусіда двері відкриті, валить дим. Горить електрощиток.

Метнувся до себе у ванну, схопив пару вологих полотенець, що якраз чекали на свою чергу в машинку. Підбіг, накинув, загасив.

Розплавлений пластик в’ївся в тканину.

— От, блін, спортив полотенця, — тільки і сказала дружина. — Невже не міг тряпку з підлоги взяти?

Читаю пронзительную книгу о разводе, детях и жизни в браке и после.

Але те, що правда страшна та жорстока — аж ні як не підстава її відкинути та повірити у видумку.

Загалом, це стосується віри не тільки в Бога.

По мотивам обговорення у Чигиринської «а ви б змогли сказати смертельно хворій дитині про те, що рая нема?». І, мушу зізнатись, що перспектива «а потім нічого» мене особисто теж страшенно лякає. І «в окопах атеїстів нема». Але від того, що брехню в наші слабі душі вколочує не інквізиторська диба, а сама жага до життя та існування — вона не стає правдою…

Або бульдозер, або трактор.

(влучно сформулював [livejournal.com profile] kastaneda)

Я там був, тож маю повне моральне право чорно пожартувати:

«Мертві бджоли не гудуть, а як гудуть — то тихо-тихо»

Але якщо всерйоз, то вчора я до глибин душі відчув що я ще живий, і що все було і буде недарма.

ps: міліція, виявляється, неслабо підірвалась.

Прибув на місце о 10й, натовп все напливав і напливав. Було багато молодих людей, було багато прапорів: державних, свободівських, заукраїнських, юліних, нашеукраїнських. Природа цвіла, повітря дихало зеленню та весною.

Пройшли мимо пам’ятнику Січневому повстанню, Ватутіну, далі стало вже зовсім густо. Під самою радою було пусто, тільки стояли нежилі палатки, хиталась сотня синіх прапорів та масовки.

Напроти палацу була сцена, з якої повідомили що «в залі ще б’ються, наші кинули димову шашку, накрили півзали прапором, закидують Литвина яйцями, він відбивається зонтіком». Площа реготала.

Потім всіх попросили перейти на Шовковичну, мовляв, мітинг буде там. Раз вже під ВР все заблоковано ментами і стати ніде. Народ потихеньку кружляв і чекав.

Потім почалися розмови «проголосували, гади». Всі розгубились. Ніхто нічого не вийшов сказати. Сцена як була, так і лишилася пустою. Дехто пробував кричати кричалки, але це мало кого заводило.

Менти стояли спокійно «робота є робота». Не відповідали і старано робили вигляд що нічого особливого не відбувається. Напевне, більшість і справді так думали. В масі своїй молоді хлопці, зовсім не звірського виду. З десятка два спецняків гуляли на галявині поза лінією ментів. Решти видно не було, тільки на тій же полянці стояла велика армійська палатка, а на дорожках ближче до Дніпра стояли автобуси з темними стеклами.

Якась особа у в тісному колі ментів рушила до машин. Здійнялися крики «Ганьба», хтось плюнув. Пояснили, що тою особою був Ющенко.

Люди розбились на купки і почали дискутувати про зрадництво противсіхів загалом і ВАЮ зокрема. Дмитро Павличко звонив по телефону у штаб Тимошенко і просив її вийти сказати людям щось, бо народ не знає що й думати.

Сині майданарбайтери жодного ентузіазму не виявляли, так само як і менти грали в мовчанку.

На сцену до 12.40 ніхто так і не вийшов.

На куполі ВР у чистому весняному небі весело майорів жовто-блакитний прапор.

  1. grab promising opensource l10n library Silme.
  2. try to make it work.
  3. hunt and fix the issue.
  4. try filing patch to bugzilla.
  5. find the slow discussion and better patch
  6. realize you just wasted 2 hours of life.

fuckit.

В воскресенье ходил на Тараса Бульбу. Нет, в хорошем смысле этих слов: не на Бортковское творчество, а в оперу.

Понравилось. Музыка, песни, костюмы, а особенно стихи Рыльского. В сети не нашел, но взял буклет, потом выложу. Особенности, в свете дискуссий про Тараса и переводы Гоголя:

  • Исполняется на украинском языке. И всегда на нем исполнялась.
  • Впервые поставлена в 1924м. Последняя (третья) редакция — 1955го.
  • Русских и Руси нет вообще. Только Украина. И козаки.
  • Православная вера есть.
  • Пафос больше не антипольский, а социальный — антипанский.
  • В сцене предательства Андрия, когда он просит у воеводы руки дочери, тот колеблется, а ксендз ему нашептывает: „слова одне, а виконання інше, святеє діло вимагає…“ — т.е. поляки Андрия вовсе и не приняли, а собирались при всём при этом ещё и обмануть.
  • Заканчивается хеппи-ендом — взятием Дубно. Андрий покаран, Остап и Тарас живы, народ ликует.

Отак :)

Познайомився сьогодні з блокувальниками коліс. Магічна фраза «давате писати акт про відмову від ваших послуг (блокування-розблокування)» зберегла 300 грн. І я маю дуже, дуже великі сумніви що вони таки будуть судитись :)

Profile

tymofiy: (Default)
Tim Babych

Tags