Вже понад два місяці я в команді київської аусорсингової компанії Innovecs розробляю адмінку онлайн-курсів edX.org. Я цього хотів.
* суспільно-корисне діло? check
* великий проект з талановитими інженерами та правильними процесами? check
* opensource, github? check and check
* python, django, complex frontend? все так.
* зручний офіс недалеко від дому
* хороша зп.
* і навіть холіворне питання довжини строки тут рішено на мій смак.
Однак пост буде не про мене, а про війну та її роль в наших життях. Кожен раз, читаючи новини, прес-релізи нашого любого уряду, чи, взагалі, чуючи слово АТО — я морщусь подумки. Чому АТО і бойовики? Чому не Війна та росіяни? Чому Київ досі живе мирним життям, коли кращі сини нашої країни гинуть на сході за її майбутнє? Де плакати «все для фронта, все для перемоги» та відповідні дії? Адже ж ясно, що так ми війну не виграємо, так війну можна вести тільки проти сильно слабшого противника, а РФ — противник серйозний.
А вчора почув мотивацію відсутньості слова «війна» в нашому інформаційному просторі. Стосовно нас же, програмістів. На зустрічі з керівником нашої компанії Алексом Луцьким.
Компанія розвивається, розширюється на нові поверхи нашої башти, шукає нових замовлень та успішно справляється з існуючими. Але є один пункт. Замовникам доводиться пояснювати що «складний політичний момент» не завадить працювати. Що «напружена ситуація» суттєво не вплине на Київ. Що Київ це столиця і «ті негаразди» до нас не докотяться.
Замовники все одно хмурять брови. Наче розуміють лише ізраїльтяни, вони ж воюють вже 50 років і живі. Та вони одні такі, і про що вони в це момент думають — все одно не ясно.
Слово «війна» пану Луцькому було так некомфортне, що він машинально уникав його навіть на зустрічі з працівниками, і я його розумію.
Від цього слова всі плани полетять настільки шкереберть, що усе інше стане вже неважливим. Великі замовники почувши це слово порахують свій ризик та перенесуть розробку в іншу країну. Менші, зважаючи на ризик, схочуть інші гроші. Бездоганна репутація компанії буде помимо її волі заплямована боями неподалік.
Та й логічні підстави для опису ситуації як АТО, а не «війна з РФ» присутні: війна неоголошена, війскове втручання вельми обмежене. ВВХ цю межу все рухає, але у бізнесу та урядовців є підстави сподіватись що до бомбардувань столиці вона таки не дойде. Або логіка діяти так, наче не дойде. Бо дивись пункт перший: запасу міцності щоб закладати ще й _такий_ ризик в нас і близько нема.
В успішної компанії, не зав’язаної на українські замовлення, таких резервів нема. Ми діємо впритик, і, якщо навіть затримка проплати від двох клієнтів спричиняє затримку виплат з/п розробникам — то втечу замовників від слова «війна» компанія навряд чи переживе, а отже діяльність припиниться задовго до появи російських танків під Києвом.
Ну і, я так розумію, з цих же міркувань в нас нема ніякого фонду на робітників котрим прийшла черга захищати Батьківщину. Software engineer може її захищати в рахунок своєї відпустки, відгулів, та неоплачуваної відпустки. Збереження робочого місця понад цей термін (~два місяці) можливе лише якщо той проект, над котрим працював солдат у минулому житті, згоден його чекати.
В цьому ж ключі (у нас АТО, не війна) всі зірки українського аутсорсу (EPAM, Ciklum, SoftServe, Innovecs, Cogniance), та представники уряду (Кличко, Яценюк, Шеремета) будуть рекламувати нашу країну у вересні в Сан-Франциско на зустрічі з інвесторами Ukraine Tech Gem. Цілий день розповідей про те яка Україна продвинута, чудова та стабільна. Пре-паті з Русланою та афтерпаті інклюдед.
Щож, логічно. Країні потрібні проекти, гроші, інвестиції, котрих без іміджу стабільності не отримаєш: в Абхазію інвестувати дурних нема.
А порятунок утопающих і страховка сім’ї призивника-програміста, напевне, діло рук самих високооплачуваних програмістів. Всерйоз думаю про схему страхової спілки на підприємстві. Скажімо, підписанти погоджуються віддавати по $200 з кожної зарплати з тим, що в разі призову когось з товариства, його сім’ї на період служби буде виплачуватись хоч по $1000 на місяць. Трохи менше будемо хвилюватись за «як там рідні якщо мені доведеться піти». Принаймні поки призивати будуть не половину з нас.
* суспільно-корисне діло? check
* великий проект з талановитими інженерами та правильними процесами? check
* opensource, github? check and check
* python, django, complex frontend? все так.
* зручний офіс недалеко від дому
* хороша зп.
* і навіть холіворне питання довжини строки тут рішено на мій смак.
Однак пост буде не про мене, а про війну та її роль в наших життях. Кожен раз, читаючи новини, прес-релізи нашого любого уряду, чи, взагалі, чуючи слово АТО — я морщусь подумки. Чому АТО і бойовики? Чому не Війна та росіяни? Чому Київ досі живе мирним життям, коли кращі сини нашої країни гинуть на сході за її майбутнє? Де плакати «все для фронта, все для перемоги» та відповідні дії? Адже ж ясно, що так ми війну не виграємо, так війну можна вести тільки проти сильно слабшого противника, а РФ — противник серйозний.
А вчора почув мотивацію відсутньості слова «війна» в нашому інформаційному просторі. Стосовно нас же, програмістів. На зустрічі з керівником нашої компанії Алексом Луцьким.
Компанія розвивається, розширюється на нові поверхи нашої башти, шукає нових замовлень та успішно справляється з існуючими. Але є один пункт. Замовникам доводиться пояснювати що «складний політичний момент» не завадить працювати. Що «напружена ситуація» суттєво не вплине на Київ. Що Київ це столиця і «ті негаразди» до нас не докотяться.
Замовники все одно хмурять брови. Наче розуміють лише ізраїльтяни, вони ж воюють вже 50 років і живі. Та вони одні такі, і про що вони в це момент думають — все одно не ясно.
Слово «війна» пану Луцькому було так некомфортне, що він машинально уникав його навіть на зустрічі з працівниками, і я його розумію.
Від цього слова всі плани полетять настільки шкереберть, що усе інше стане вже неважливим. Великі замовники почувши це слово порахують свій ризик та перенесуть розробку в іншу країну. Менші, зважаючи на ризик, схочуть інші гроші. Бездоганна репутація компанії буде помимо її волі заплямована боями неподалік.
Та й логічні підстави для опису ситуації як АТО, а не «війна з РФ» присутні: війна неоголошена, війскове втручання вельми обмежене. ВВХ цю межу все рухає, але у бізнесу та урядовців є підстави сподіватись що до бомбардувань столиці вона таки не дойде. Або логіка діяти так, наче не дойде. Бо дивись пункт перший: запасу міцності щоб закладати ще й _такий_ ризик в нас і близько нема.
В успішної компанії, не зав’язаної на українські замовлення, таких резервів нема. Ми діємо впритик, і, якщо навіть затримка проплати від двох клієнтів спричиняє затримку виплат з/п розробникам — то втечу замовників від слова «війна» компанія навряд чи переживе, а отже діяльність припиниться задовго до появи російських танків під Києвом.
Ну і, я так розумію, з цих же міркувань в нас нема ніякого фонду на робітників котрим прийшла черга захищати Батьківщину. Software engineer може її захищати в рахунок своєї відпустки, відгулів, та неоплачуваної відпустки. Збереження робочого місця понад цей термін (~два місяці) можливе лише якщо той проект, над котрим працював солдат у минулому житті, згоден його чекати.
В цьому ж ключі (у нас АТО, не війна) всі зірки українського аутсорсу (EPAM, Ciklum, SoftServe, Innovecs, Cogniance), та представники уряду (Кличко, Яценюк, Шеремета) будуть рекламувати нашу країну у вересні в Сан-Франциско на зустрічі з інвесторами Ukraine Tech Gem. Цілий день розповідей про те яка Україна продвинута, чудова та стабільна. Пре-паті з Русланою та афтерпаті інклюдед.
Щож, логічно. Країні потрібні проекти, гроші, інвестиції, котрих без іміджу стабільності не отримаєш: в Абхазію інвестувати дурних нема.
А порятунок утопающих і страховка сім’ї призивника-програміста, напевне, діло рук самих високооплачуваних програмістів. Всерйоз думаю про схему страхової спілки на підприємстві. Скажімо, підписанти погоджуються віддавати по $200 з кожної зарплати з тим, що в разі призову когось з товариства, його сім’ї на період служби буде виплачуватись хоч по $1000 на місяць. Трохи менше будемо хвилюватись за «як там рідні якщо мені доведеться піти». Принаймні поки призивати будуть не половину з нас.