Цікавинки.

Вчора. На чергове трамповське «грошей не дам» губернатор Каліфорнії Ньюсом публічно зауважив, що Каліфорнія шле в бюджет на 80 млрд більше ніж з нього отримує. Тож, може, пора перестати слати федералам каліфорнійські гроші? Це є виклик і заявка на суверенітет Каліфорнії.

Сьогодні. Посіпаки з ICE починають пакувати в Лос-Анжелесі легальних імігрантів, що слухняно прийшли просто поставити чергову галочку в документах. Це викликає протести. На придушення протесту Трамп дає наказ кинути Національну гвардію, яка взагалі-то підкоряється не йому, а губернатору. Її мобілізовувати в разі потреби має губернатор. В 2020 він вимагав від губернаторів цього, і вони відмовлялись, мали право.

Зараз же Трамп віддав наказ через голову Ньюсома. На додачу, вчергове обізваши законно обраного лідера Каліфорнії подонком. А трамповський міністр оборони написав що він готовий послати в Каліфорнію морських піхотинців. Що також проти конституції.

Ньюсом міг би сказати: неправомочний наказ не виконувати, каліфорнійській нац.гвардії Вашингтон не указ.

Але чи виконали б командири нац.гвардії його наказ? Кого б вони послухались? Його чи президента? Ключове питання!

Залежить від того на чийому боці сила. Ньюсом сили за собою не відчуває. Тому він зливається. Замість керувати, він тепер ниє в твітері. Навіть уникаючи слів «незаконно», «неконституційно». Лише про те що він не схвалює такі дії. Жалюгідність.

Якщо хто сподівався що Каліфорнія (38% голоснули за Трампа) зможе опиратись трампізму — на жаль, ні.

Паралельний трек подій: вчора ж Елон Маск, якого вигнали з уряду, підняв голос на Трампа. Написав що той був клієнтом Епштейна, і що без допомоги Елона Трамп би вибори не виграв.

Сьогодні все стер і заткнувся.

За три місяці все стало тільки гірше. Тепер так говорить Fox News та речники Білого Дому. «Трамп закінчить війну», «Трамп вводить тарифи», «Трамп призупиняє тарифи», «Трамп буде виселять палестинців з Гази», «чи не буде, він передумав».

Кіт Келог, типу представник на переговорах з Росією: «я не думаю, за мене Трамп думає. Як він рішить так і буде, він незрівнянний».

Не «Конгрес рішить». Не «адміністрація рішить». Ні. Вони прямо кажуть: тепер рішає лише цар. Схоче — задружиться з Росією. Схоче — пошле війська воювати Канаду.

У Трампа, типу, «мандат». Виборці проголосували, хай тепер їдять хоч очі повилазять.

Ну, деякі дійсно голоснули за диктатуру. Але більшість повірила балабольним обіцянкам і натякам. Кожен за своє. Палестинці проти Камали. Простий нарід за зниження цін. Бізнеси за зниження податків. Деякі наївні діаспоряни — бо «він зупинить війну за 24 години». Хаха. Хахаха. Купились!

Насправді ж мандата на дружбу з Росією та Північною Кореєєю, на виселення палестинців, на війну з Канадою/Данією, на розворот всієї економіки в самодостатність чучхе — такого мандата у Трампа нема. Але демократія кончилась.

Хорошу рекламу нині демократи крутять в ключових штатах.

Відзначу фразу про монголів що в 1240-му нападали на Україну. «Формально неточно, але по суті правильно».

Рядовий американець лише в 2022-му взнав про про місто Kyiv і країну Ukraine. Його тонкощами історичного процесу грузити не треба. Kyiv is the capital of Ukraine. Значить він завжди був столицею Ukraine.

Чому росіяни думають інакше? А бо вони всі навколишні міста гребуть під себе, от чому. І Київ, і Варшаву, і Хельсінки, і Стамбул хотіли — куди тільки дотягнуться. Ага, розуміє американець, ясно.

От і закінчились двісті років срачів про те кому належить спадок Київської Руси, чий Київ, та коли з'явився український народ. На які я теж колись в ЖЖ убив чимало часу.

Світ вивчив що є держава Ukraine, її столиця пишеться як Kyiv, там живуть українці яких росіяни хочуть поневолити, а вони опираються. Це все не пустому місці виникло, явно ж існувало до того. Значить і ті хто необачно віддав атомну бомбу в 94-му — українці, і ті хто зруйнував СССР в 91-му українці, і ті хто воював у другу світову українці, і ті хто виборов УРСР в 19-му, і, само собою козаки, і так аж до Ярослава і Анни. Анна Київська? Українка, напевне, хто ж іще, Київ це Юкрейн.

P.S. Президент Франції вже хвалиться навчанням української бригади ім. Анни Київської, причому саме в написанні Brigade Anne de Kyiv.

В 2005-му році в Рунеті завірусився текст про те, чому росіяни не вміють жити і любити. Бо їх, мовляв, спроектовано не для цього. А для космосу. Там де перегрузки, радіація, тіснота, геройства, інопланетяни, палаючі винищувачі коло Оріона, блиск лазерних променів біля Тангаузерових Воріт.

Небезпідставне відчуття, так. «Нас вчили не жити, нас вчили вмирати стоячи». Дійсно готували, лише не в космос.

Всіх готували в Фульдський коридор*. Мали з'явитись десятки, сотні мільйонів солдат, готових згоріти там в атомному полум'ї — всі ті, хто мріяв про це.

Ви ж не думаєте, що діти самі вирішували, що вони хочуть опинитись у Фульдському коридорі? Трирічна дитина не може прокинутись зранку й рішити, що хоче колись нестись у жестяному БМП скрізь заграви тактичних атомних ударів проламувати оборону капіталістів?

Рядянським дітям пояснювали, як вони мусять мріяти. Що вони мусять бути вірними. Мусять бути готові до захисту Родіни. Хоч в Празі, хоч в Афганістані, хоч в Парижі. Що який би наказ не був — Родіна має перемогти. Це була частина грандіозної операції — НаЛаМанш. Або хоча б до Рейна. Як вийде.

Потім плани помінялись, а діти лишились. Перевихованням, звійсно, ніхто не займався. Заходу було не до того, в Росії було і нікому. Живіть як знаєте.

Це як наче в фільмах про бойових кіборгів, яких виростили божевільні вчені в секретних лабораторіях. І кинули напризволяще, коли фінансування скінчилось. Вони бродять по пустим парковкам гіпермаркетів та щось видивляються в небі.

Вони намагаються зрозуміти, чому все так недолуго й тупо, чому не хочеться футбол, а хочеться диму попелищ? Бо їх виховували не на мир, а на війну. Чому вони не відрізняють добро від зла, чому не знають моралі? Солдатам імперії вона зайва.

Безпритульні діти імперії знайшли собі кумирів, сформулювали мрії: «Вашєй Амєрікє кірдик», «За Сєвастополь отвєтітє». Виховані ними внуки імперії всотали в себе ту ж саму отруйну гіпнопрошивку, розширили її і углубили. Книжки про галактичну імперію з центром в Москві знайшли свого читача.

І в 2022-му під проводом імперських дідів, внуки Імперії Зла йдуть в її останній похід.

А от ті люди, що додали в програму обов'язкового читання «12 стільців» — вони в курсі про що ця книга взагалі? Чи просто не наважились позбавити маленьких українців мема про віддай-ковбасу-я-все-прощу?

Можу нагадати. Книжка ця про те, що в Радянському Союзі жити добре. Герої книжки об'їзджають купу місць, спілкуються з різноманітними людьми, і всюди знаходять одне: підтримку та інтегрованість у нову радянську державу. Суспільство загалом прийняло радянську владу і йде назустріч прогресу. Інженер будує завод. Місто запускає трамвай. Залізнодорожники відкривають клуб. Театри ставлять нові п'єси. Газети пишуть статті. Усе працює, життя наладилось.
Єдині, хто невдоволений цим новим життям — це зашкарублі залишки старого світу, і автори їх всю дорогу висміюють. Недолугий дворянин Вороб'янінов, архіваріус що чекає повернення поміщиків, неприкаяний поп-комерсант.

Остап розводить на гроші таких «колишніх людей», представившись посланцем з закордону що приїхав піднімати повстання. І ми бачимо повну і абсолютну безпідставність сподівань на таке повстання. З цими людьми ніц не вийде. Вони смішні й безпорадні. За кілька днів вони самі наввипередки побіжать здавати товаришів в ГПУ.

Роман нам показує милий, добрий СССР, що цвіте та розвивається. В ньому, на відміну від реального, нема репресій, нема розстрілів, нема цензури, нема селянських повстань. Літераторів оцінюють по талантам, а не по біографії. В реальності ж друга авторів Володимира Нарбута вигнали з партії та редакції якраз у той рік. А ще через десять розстріляли, приписавши, до речі, укр.націоналізм.

Думку про безальтернативність радянщини автори далі углубили в наступному романі. Бо в першому лишалась деяка непевність: а ну як би Остапу звезло б трохи більше? Якби Кіса не пропив гроші, і гарнітур з зашитими брильянтами вдалось би купити на аукціоні? Було б йому щастя?

Нє, не було б. Щастя — то нестись державним автопробігом по дорогам країни. Щастя — будувати Східну Магістраль. Щастя — виплавити мільйон тон чугуна. Остапу це нецікаво, тому ні за які гроші йому щастя в СССР не знайти. Справжне життя пролітає мимо таких як він, радо гудячи клаксонами та виблискуючи лакованими крилами.

Радянська держава настільки чесна, що прорва неправдою здобутих грошей не принесе вам радості. Не зможете купити не те що квартиру, а навіть машину. Всі блага радянська держава розподіляє не за папірці, а відповідно до потреб та заслуг громадян.

Що, звійсно ж, теж брехня. Панівний клас радянської держави, номенклатура, жирував дай боже. Всі мрії та забаганки Остапа були цілком досяжні партійним босам.

Невдала спроба Бендера втекти з СССР вганяє гвіздок авторської думки в голову читача по шляпку. Героя грабують румунські прикордонники та завертають назад. Висновок: ТУТ (на радянщині) іншого шляху до успіху ніж крім як через партію НЕМА. Але і ТАМ (закордоном) вас жде лише грабунок, шансів на краще життя теж нема. Навіть у такого вмілого пройдохи як Остап. Йдіть в управдоми.

Українська держава не має змушувати дітей читати твори, що вихваляють радянську владу. Існує багато інших. «Я вибрав волю» чи «Сам в океані», наприклад, розказують правдиві історії тих, кому вдалось вирватись на свободу.

Хто останній лишиться в складі Росії, той і платитиме репарації. А хто встигне зіскочити — співатиме що вони теж були жертвами московського імперіалізму.

Стосовно російських пілотів та артилеристів, що бомблять Харків чи Київ. Що ж вони, мовляв, за виродки, якже вони, виявляється, нас ненавидять. Наскільки ж їм промили голови.

А в головах у них усе іще гірше і страшніше. Їм пофіг кого вбивати: командира вони бояться більше ніж будь-якої совісті. Орки.

Майже так само вони б знищували Воронєж чи Новосибірськ, як би був наказ.

Британська розвідка підслухала російські розмови про окупаційний уряд. Правда, цей «уряд» з непрохідним мурзилкою на чолі та Азірівим на підхваті настільки недолугий, що всім аж дивно.

Сформувати стабільний колаборанський уряд з непопулярних особ неможливо. Не всидять. Посадити їх в крісла можна тільки через повну окупацію країни.

То що: Путін таки планує аж повну окупацію? Навіть не просто який-небудь Іловайськ в квадраті щоб змусити Україну коритись, а федеральний округ?

Путін намагається залякати Європу великою війною, через яку на Захід побіжать мільйони українських біженців. Європа захлиналась від півтора мільйонів біженців з Близького Сходу, ще п'ять мільйонів українців з розбомблених міст їм там точно не треба.

А Путін нагнітає, гонить ешелони війська на всі напрямки, рухає кораблі, і ставить безумні умови. В сподіванні на те, що Європа, в своєму бажанні миру, прийме його всерйоз і змусить Україну піти на поступки.

Головне питання року: то він блефує, чи ні?

Якщо Європа і США відкинуть його вимоги, і показні, і справжні, то чи дійсно він ризикне
— стати невиїздним спонсором тероризму
— позбутися своїх активів за кордоном
— наразити свою країну на економічну кризу
— сплотити Європу в НАТО, бо в разі великої війни всі згадають, навіщо альянс потрібен
— розділити долю Павла І, забитого табакеркою гвардійцями?

Я ставлю на те що ні. Що він таки блефує. Але, щоб блеф був вдалим, він має виглядати всерйоз. Кораблі дійсно пливуть. Ешелони танків дійсно їдуть. Іскандери дійсно підповзають до кордонів.

Тепер от — окупаційний уряд. Саме збирання окупаційного уряду вказує на те, що Путін таки всерйоз збирається нападати.

Або. Або що, знову ж таки, що Путін хоче виглядати, як наче він збирається напасти. Для цього потрібно лише злити відповідну інфу ворожій розвідці.

In 2013 Ukraine was trying to sign an EU trade treaty, which should have moved the country from Russia's orbit. With a combination of political and economic pressure, Russia coerced Ukrainian president Yanukovich to do a U-turn.

The protests erupted. Many Ukrainians saw the EU treaty as a chance to reform and improve their country. Some Ukrainian oligarchs were stand to profit from the lifted EU quotas. The country was divided on the issue, but pro-EU forces won. Yanukovich fled to Russia.

Russia enacted plan B: they seized Crimea and attempted to carve half of Ukraine into a "Novorossia" state. Russian propaganda was shouting that after a "coup," Ukraine "does not exist." Saboteur groups tried to incite breakaway rebellions in all large Eastern Ukrainian cities.

Surprisingly for Putin, who thought that most of Ukraine dreamed about joining Russia, the saboteurs succeeded only in two cities. Donetsk and Lugansk. In the following conflict, Russia supported them with arms and "volunteers," but the separatists were losing the war. So in August 2014, the Russian military stepped in directly and dealt a few crushing blows to the Ukrainian army.

After a military success, Russia imposed its will in the Minsk ceasefire agreement. Ukraine agreed to accept Donetsk/Lugansk as autonomies, effectively giving Russia 3 million votes to influence Ukrainian politics. And an uncontrolled chunk of the border. And permission to rewrite the Ukraine-EU trade treaty to Russia's liking.

The hostilities did not end, though. The actual shape of the border was still discussed with guns. Ukraine suffered another defeat in early 2015 in Debaltsevo, which led to the (worse) Minsk-2 ceasefire agreement. However, by summer 2015, Ukraine's military improved enough to be able to repel the Russians in battles near Marinka.

Those successes let Ukraine adopt a stalling strategy. Ukraine does not reject the Minsk treaties but also does not implement them. It is easy to do. Russia is giving enough pretexts for it. They promised to remove their troops from Donetsk and let the international observers check. And to let them monitor the border. Minor details, in Russia's view.

Loss of almost-completely-Russian Crimea and heavily-Russian Donbas changed the Ukrainian electoral landscape. Pro-Ukraine and pro-EU voters are now a majority. The war consolidated pro-NATO sympathies, and they are also a majority now. Economic ties with the EU are growing stronger each year, economic ties to Russia are cut. Russia, meanwhile, is sanctioned and hurting. In the long run, the situation works in favor of Ukraine.

Each year, Russia tries to push its agenda. Make Ukraine accept LDNR back on Russia's terms. The last round was in October 2021, accompanied by some glorious saber-rattling. Talks of a full-scale invasion, nuclear bombing, WW3, all that jazz. With big military maneuvers this time. The result was as frustrating for Russia as ever. No result. "Please let international observers in first, and stop shooting Ukrainians, then we can talk." Russian foreign affairs ministry expressed their rage by publicly blaming France/Germany negotiators and publishing the diplomatic correspondence verbatim.

Next month, Russia started talking about disbanding NATO itself. "Give us Baltics, Poland, and all post-Soviet states."

NATO predictably rejected those insane demands.

//// here the facts end, and my attempt of comprehension begins

It looks like "disbanding NATO" demand was intentionally over the top. Designed to make actual Russian demands look tame and reasonable in comparison.

Now, after the NATO breakup demand was rejected as planned, Russia will try to do something bad to force the West back to the negotiation table. Unlikely a full-scale invasion, just something murderous enough to force Ukraine to take Russian demands seriously.

I just understood why middle-class Americans, even those whose jobs were not affected by the lockdowns, vouch for "the economy" and demand reopening so fervently. Why this bizarre stance of "I do not care how many people will die, just reopen the goddamn thing!" is so widespread. Think about the economy! The airlines! The hotels! The retail!

What are you, a CEO? Why do you vouch for them? You're still a salaryman. Why do you care if Delta Airlines is losing money? They do not care about you, that's for sure.

Delta's losses are their problem; who cares if they go belly up and some other airline will take their place? The people rallying to stop the lockdowns do not look like worrying about wellbeing of Delta employees. They do not even worry that people will die. So... why? They do not have a horse in that race.

Oh. Except they do. A lot of horses.

56% of the Americans own stocks. The percentage is higher among whites and well-to-do people. Having stocks is really easy those days. You signup into your bank app, buy some and watch your portfolio grow. Each day. Every day.

It's addictive. Just like you wake up and check for new Facebook/Twitter likes, you start your day with the Schwab app, hoping to get a little richer today.

Most of the days, you do. "Your net value went up $3k today", huzzah! "2k yesterday". And the day before. Each day, you get a bit closer to paying off your mortgage. To having your pension fund ready. To freedom. To security.

Then suddenly, for some made-up reason, for a strange disease no worse than the flu, the guv'ment shuts everything down.

"-10k today". "-12k tomorrow". "-20k the day after". Red numbers. Declining graph.

Rage. Panic. Shock. More rage.

I want that number to be green again! Do whatever it takes! I do not care what will happen to whom. I do not care how many will be evicted, become homeless or die altogether – just make the number go up.