Lost in Translation

Подивився Lost in Translation. Кусок життя, як воно є. Some people die at 25 and aren't buried till 70. Some are buried earlier, yep.

I can relate. Причому фільм закінчується обіймами і фразою Боба, котрої ми не чуємо, але яку кожен може проговорити від себе.

«I was lucky enough to meet you here and I was really happy those days. Thank you for that. Have a nice life, Charlotte. Just promise me to be brave, ok?»

Цікаво, що робить Боба «старим»? Залисини? — є молоді люди взагалі без волосся. Втома? Від плаває, бігає і здатен нести Шарлотту на руках. Морда ліца? Дехто живе з опаленим обличчям. Секс? Він проводить ніч з жінкою, і на ранок та співає.

То чому ж він нещасливий, відсторонений та явно мертвий унутрі?

Бо в нього нема майбутнього. Це відрізняє його від молоді навколо. Перед ними лежать варіанти життів, і вони вільні їх вибирати та прагнути. Перед Бобом лежить лише міцна металева колія, по якій він котиться назустріч могилі.

Но если нельзя было увидеть мир под тем же углом, его можно было увидеть под тем же градусом.
But the good news is, the whiskey works.

«А давай втечемо й будемо співати в Токіо джаз» — каже Шарлотта. «Ну то й лишайся там, якщо тобі подобається» — спокійно каже дружина. Діти поскучають і забудуть, а ти про день народження сина і не пам’ятаєш, це щось та значить.

Але він цього не зробить. Бо його професія — актор, а попит на акторів за 50 невеликий. І варіанта стати молодим і перспективним в нього нема, в нього є лише або чалапати по колії далі, або зкотись з неї під укіс й швидко померти у злиднях ($2mln можна розтягнути надовго) сильно втратити в комфорті життя.