звиняй, Донбасе

[tymofiy]

Ультиматум з заручниками не вдався б. Чарівник висміяв мене, і сказав що я можу вирізати не лише це село до ноги, а й пару сусідніх — з башти він не вийде.

Сапковський, «Менше зло»

— Але пане, ми задалеко від воріт… ворожі лучники… вогонь… сотні загинуть…
— Тисячі. Сурміть штурм.

Мартін. «Гра престолів». youtube

Путін, схоже, не чекав Порошенківського хода з відмовою платити пенсії жителям окупованих територій. Просто по факту постійного проживання там. Усім. Підряд. Не розрізняючи вату та патріотів. Умиваючи руки за їхню долю. Перекидаючи відповідальність за їх виживання на деенер.

Тепер або Путін приймає цю відповідальність, намагається їх нагодувати та обігріти, і збирає на себе народну ненависть за те що це в нього навряд чи вийде, або публічно визнає що зробити це нездатен. «Зливає Новоросію».

Вилка на політичній шахівниці. Поставлена ціною тисяч життів. Правих, винуватих та байдужих, без розбору.

Зараз укрнет відгороджується від цієї ціни, смакуючи дурості донбасян про «годуємо Україну» та «геть хунту». Гонить від себе думку про те, що тих, хто чекав на нашу допомогу там ми кинули. Ради того щоб ними дошкулити сепаратистам.

Хай у них будуть голодні бунти. Хай зненавидять деенер, хай там в своїх заметених снігом квартирах з вибитими вікнами, перед пустими холодильниками, прокляднуть «референдуми». Хай в сусідніх областях відчують різницю. Хай відео гуманітарної катастрофи ДНР обійде телеекрани. Щоб всі зрозуміли що чревато. Ну і економія на пенсіях.

Путін думав що він один здатен на таку ницість як переступити через договори і почати війну. Нічого, Порошенку теж криваві хлопчики та зледенілі бабусі ночами не сняться.

Українці не вірили, як же так в росіян підніметься рука стріляти в братський народ. Росіяни не вірили, як же так в українців повернеться язик послати Донбас к чортам.

«А за що ж гинули герої АТО», невже ви визнаєте що Донбас не наш, а як же «Єдина країна»…

А отак. Запросто.

Хоч «Никогда мы не будем братьями», але по здатності кидати своїх та жертвувати чужими життями не варто українців недооцінювати. Ми теж можемо бомбити свій Воронеж, лише щоб ворог не подумав що нас можна чимсь шантажувати.

І так, звійсно що ті хто лишився на Донбасі цей кидок не забудуть і не простять. Я б не простив. Якби мене та родичів записали чохом в зрадники лише тому що не втік з рідних місць. Україна зрікається Донбасу.

Жертвує конем, аби мати шанс виграти партію. Тільки навіть після перемоги коня вже не повернеш.

Навіть коли ми переможемо, ми не повинні думати що все було ок. Все аж ніяк не ок!

Просто війна.