Заява про невігласа.

Два тижні тому відніс пані Директорці заяву, де накоротко змалював свої зауваження до «ветеранської промови». ( Заява )

Поспілкувався з директоркою, вона вишуканою українською мовою розповіла про те що прізвище героя не Тарасюк, а Красюк, що запрошують його вже багато років поспіль, і може, я що ще не так почув? Дуже в нагоді стала флешка з файлом та пропозиція взяти та послухати. Слухати не довелось, повірили так.

Далі було найцікавіше.

«Я так бачу що ви людина теж упереждена, ви й прийшли сюди саме через свої переконання. Щож, у вас свої, у нього свої. Переконання не зміниш. Людина він достойна, лінійка пройшла в цілому добре, чи не так?»

Пробую пояснити, що людина-то може й хороша, але ж верзе казна-що…

«Він воював, він знає війну, він піклується про патріотичне виховання молоді, хіба ви знаєте її краще?»

Так, кажу, я хоч головні дати плюс-мінус рік не плутаю.

Не вірить. А збоку зам.директорки розповіла мені про те що УПА ні одного німця не вбила. Зам мовою розмовляти не спромоглась, емоційно пояснювала свою позицію на общєпонятном.

Розійшлися на тому що я прочитаю книжку Красюка про війну, про Велику Вітчизняну та Афган. А директорка його спитає що він мав на увазі у своїх розлогих пасажах про Другу Світову.

Продовження історії по тегу.

Скажи «ні» матеріалізму.

Гвозди бы делать из этих людей —
Крепче бы не было этих гвоздей.

Ветеранська сага завершилась дивно. Я уважно прочитав книгу В. Красюка «Память — энергия вечности». Володимир витратив чимало часу опитуючи ветеранів, з їх спогадів і вийшла ця книга. Щедро приправлена авторською думкою та ставленням.

Читаючи посвяту, важко позбутись думки що її писано з-під фофудді, так часто там йдеться про Правду, Отечество, Долг та Честь. Буквально через слово, та ще й все з великої літери. І передчуття не обманює. А взнавши історію сім’ї Красюків взагалі важко знайти слова щоб описати людину, що присягається і пишається службою тому Отєчеству.

• Діда та бабу було заморено Голодомором
• Батько зміг втекли в місто, більше свого села він не бачив аж до 95го.
  
• У війну батько зумів ледве живий вийти з оточнення, за що попав у штрафбат. У вірші живо описані загранотряди.
• Сам В. Красюк у полковничому чині приймав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Спіймав дозу. Займався дослідженнями роботи людей в надекстремальних ситуаціях. Всю його роботу спалив секретчик.
• Потім Отєчество послало його служити в Афган, звідки невдовзі ОКСВ було безславно виведено. Слово «зрада» йде в цій частині книги мало не в кожному абзаці. З документами показана помилковість та непотрібність тієї війни, радість ворогів СРСР від її початку, ницість радянських верхів у приховуванні кількості загиблих та ще багато чого… Але при всьому при цьому слів „ошибочная“ война без лапок у тексті не знайдеш.
  

Ну і на додачу він знає про Биківню та, схоже, не сумнівається в тому що там повбивано чимало людей. Як і в тому що партеліта успішно пережила перебудову і лишилась біля керма своїх країн.

Який з отакої біографії та сімейної історії йде висновок? Найкмітливіші вже здогадались.

У всьому винні Єльцин, Горбачов та «демократи».

Позвонив по телефону, назвався, запитав про Світову та Вітчизняну.

Взнав що Світову рахувати від 1вересня 1939го не треба, бо поки не воював Союз війна не може вважатися світовою. Що Вітчизняна не завершилась 9 травня, війна з Японією — то теж Вітчизняна, бо боронили Вітчизну.

Попрощався, подякував за цікаву бесіду, запропонував занести Мельтюхова, бо числа що вказані в «Пам’яті» суперечать навіть спогадам Жукова. Автор сказав що сам у знайомих запитає. Хто зна.
----

Сьогодні зайшов до директорки, віддав книжку, переказав свої враження та бесіду. Попіддакувала, але те що улюблений ветеран не знає на кого Гітлер напав першим — на Польшу чи на Францію, що звинувачує у фіно-радянській війні фінських імперіалістів та креативно ставиться до хронології — її абсолютно не зацікавило. «Людина достойна, пройшла тяжке життя, має свою думку».

Чорт.