«Було кабаре, і був конферансьє. І було місто, що звалось Берлін. В країні, що звалась Німеччина. Це був кінець світу… Я танцював з Саллі Боулз і ми обоє були в забутті.»
Восени 2019-го мені випав шанс подивитись виставу «Кабаре». Тут, у Сан-Франциско. Вона була прекрасна, вона була яскрава, вона була натхненна і вона вписувалась в час та місто як ніколи. Яке інше місто могло б настільки точно відповідати атмосфері міжвоєнного Берліна?
Місто мільярдерів у теслах і місто знедолених на вулицях. Місто імігрантів звідусіль. Місто вечорів поезії, гей-клубів, магазинів відьмовства, технічних конференцій — це все було тут, і ми всі танцювали у ритмі часу. І вже скоро це свято життя мало скінчитись.
Вистава розповідає історію схожого міста у буремні часи Веймарської Республіки. Часів повоєнних. З гіперінфляцією, голодом і сп’янілим шаленством скоробагатьків. Там письменник полюбив одну співачку кабаре.
Як у краплі води відбивається океан, у клубі Кіт-Кат відбивався навколишній Берлін. Там звучать англійська і французька. Там йдуть в ногу з часом: проведені телефони на столиках. Для замовлень. Вина, наприклад. Чи кокаїну. Чи дівчини. Чи хлопця. Чи всього разом, аби були гроші.
Таке от місце. З веселими піснями та естрадними номерами на сцені. Артисти жартують, артисти кепкують з фашистів на вулицях, артисти намагаються не звертати уваги на жах, що насувається на них. Бо всі вони загинуть. За те що розкуті, за те що вільнодумні, за те що інакші. Хто гей, хто єврей, хто просто дошутився. Усім дорога в Аушвіц.
Цим закінчується вистава.
Шокована публіка мовчить. Потім починає аплодувати. Усім жалко артистів, і особливо співачку. Мені теж. За що їх німці так? Що на цей цивілізований народ найшло?
А потім до мене дійшло — за що.
Бо знайти в Києві кіт-кет клуб неважко. Бігбордами з рекламою таких борделей завішана траса від Борисполя. Там також звучать іноземні мови – все для любого клієнта, заїзджого секс-туриста. А для місцевого бандюка чи прокурора звучить шансон та веселі пісні про те, як бабло рішає абсолютно все.
Cаме про це ж для п’яненьких жлобів жартували бляді в міжвоєнному Берліні. Про яке смачне життя з бабкам і фігове без них. Про країну, що прийняла з усіх боків. Про тупість і наївність тих, хто пішов ради неї на фронт.
І ненависть німців до продажних клоунів стала цілком зрозуміла.
Восени 2019-го мені випав шанс подивитись виставу «Кабаре». Тут, у Сан-Франциско. Вона була прекрасна, вона була яскрава, вона була натхненна і вона вписувалась в час та місто як ніколи. Яке інше місто могло б настільки точно відповідати атмосфері міжвоєнного Берліна?
Місто мільярдерів у теслах і місто знедолених на вулицях. Місто імігрантів звідусіль. Місто вечорів поезії, гей-клубів, магазинів відьмовства, технічних конференцій — це все було тут, і ми всі танцювали у ритмі часу. І вже скоро це свято життя мало скінчитись.
Вистава розповідає історію схожого міста у буремні часи Веймарської Республіки. Часів повоєнних. З гіперінфляцією, голодом і сп’янілим шаленством скоробагатьків. Там письменник полюбив одну співачку кабаре.
Як у краплі води відбивається океан, у клубі Кіт-Кат відбивався навколишній Берлін. Там звучать англійська і французька. Там йдуть в ногу з часом: проведені телефони на столиках. Для замовлень. Вина, наприклад. Чи кокаїну. Чи дівчини. Чи хлопця. Чи всього разом, аби були гроші.
Таке от місце. З веселими піснями та естрадними номерами на сцені. Артисти жартують, артисти кепкують з фашистів на вулицях, артисти намагаються не звертати уваги на жах, що насувається на них. Бо всі вони загинуть. За те що розкуті, за те що вільнодумні, за те що інакші. Хто гей, хто єврей, хто просто дошутився. Усім дорога в Аушвіц.
Цим закінчується вистава.
Шокована публіка мовчить. Потім починає аплодувати. Усім жалко артистів, і особливо співачку. Мені теж. За що їх німці так? Що на цей цивілізований народ найшло?
А потім до мене дійшло — за що.
Бо знайти в Києві кіт-кет клуб неважко. Бігбордами з рекламою таких борделей завішана траса від Борисполя. Там також звучать іноземні мови – все для любого клієнта, заїзджого секс-туриста. А для місцевого бандюка чи прокурора звучить шансон та веселі пісні про те, як бабло рішає абсолютно все.
Cаме про це ж для п’яненьких жлобів жартували бляді в міжвоєнному Берліні. Про яке смачне життя з бабкам і фігове без них. Про країну, що прийняла з усіх боків. Про тупість і наївність тих, хто пішов ради неї на фронт.
І ненависть німців до продажних клоунів стала цілком зрозуміла.